Нам на укр. лит. задали учить стих Лины Костенко "Світлий сонет".Он не большой, но на столько проницательный, что я даже передать Вам не могу. Мы долго его обсуждали на ленте, и у всех сложилось свое мнение о нем.

Як пощастило дівчині в сімнадцять,
в сімнадцять гарних, неповторних літ!
Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.
Вона ридає, але все як слід.

Вона росте ще, завтра буде вищенька.
Але печаль приходить завчасу.
Це ще не сльози – це квітуча вишенька,
що на світанку струшує росу.

Вона в житті зіткнулась з неприємістю:
хлопчина їй не відповів взаємністю.
І то чому: бо любить іншу дівчину,
а вірність має душу неподільчиву.

Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.
Як пощастило дівчинці в сімнадцять!

И главным вопрос был такой "Почему ей все же повезло?". Почему Лина Костенко (честно говоря мне легче на украинском до Вас донести мысль, но т.к. множество сдесь не поймет его, пишу на русском) именно так выразила свои чувства к 17ти летней девочке? Про слезы/не счастливую любовь, но при этом все таки повезло ей.
Я думаю на эту тему можно подискутировать не только с учителем, но и с самим собой. Задуматься над этим.