думала шо в блог, буду кидать токо умні цитатки с картінками, і всяку таку хню.но просто щас понімаю, шо мені хочеться комусь виговриться.хочеться виговриться-а немае кому.

після того як не стало Мами я начала дуже багато понімать.понімать то, шо в жизні нада ценитьь те, шо у тебе есть.ценить це, того в один момент цього може не стать.і говорить про те як ти когось любиш тоже нада всігда.блін, це так страшн, і я наверно ще цього всього не понімаю.мені всьо равно кажеться шо я скоро проснусь, от того шо мама будить, от того шо пора в школу

я б все отдала шо б вернуть ті минути назад, даже еслі б нічого помінять не можна було б, просто шо б ще раз подивиться на те, яка вона красіва, на те яка умна і мудра.на те, як вона любила мене і Назара, як все отдавала, аби тільки нам було хорошо.

я счітаю себе виноватой в цьом.того шо я тоді все це делала, я підстраювала всякі пакості, портила їй не рви.Боже, вона була такой моодой?чого уходять ті, хто більше всього хотіли жить?ті, яких любили, ікі любили самі.

я не представляю як я дальше житиму.точніше я щас не живу.це якесь жалке существованіє.я ніколи не смирюсь с тим, шо я ніколи не почую, не побачу її.

чого мені не сниться Мама??чого вона мені не сниться?я так хочу її наконец то побачить.

гвоорять, шо не можна плакать поки не пройде сорок днів.

перші дні, перший тиждень, я просто своім куріним мозгом не понімала цього, не понімала того, шо її більше нема.а от потом, мабуть через тижденьдва, пришло осознаніє, понімає цього.дньом ще терпімо, а по вечорам, перед тим як лягать спать, я вспмоинаю.те як ми каталась на роліках, те які були ми щасливі

чого я не цінила тоді цього?а Мама.ще як чуствовала, коли с ней сорились постоянно казала"Мама не вечна".а я не вірила, я думала шо вона буде всігда

шо вона буде дивиться за мной, шо вона буде со нмой до старрості

шо дві старушки, будуть сидіть на кухні і сікретнічать.

ніхто, не давай мені ніколи таких умних советів, як Вона.ніхто ніколи не давав, не даватиме, і ніколи не сможе дать.

я пишу це, і я не плачу.просто я опять вспоминаю все, шо було.

я помню, Як вона захворіла, а 23 червня мои поїхала в Києв, бо їй було погано, я нічого не подозревала, і думала шо це просто якась болячка, с киим не буває.

я не воспринімала це сірйозно, пока мені не сказала таня шо у Мами рак.

а я помню ще, перші сльози, я, галіма дрянь, пролила не тоді, коли мамі було погано, а коли узнала шо ми може продаватимем квартіру.я так безсердечна!

я помню, ми с таньой були на пєтровкі, і вона купляла книжки як вилічіть рак.я не питала"у мами шо рак" авона отвічала"нєт, просто якшо рак виліче, то це вилічить тім более".і бабушка говрила те саме.а потом.япортила їй нерви, коли вона приїхла з лікарні.

вона приїхала уже в платкі, я так іспугалась.це була не моя мам.це була женщіна, яку їла болєзнь, їла її ізнутрі.шо вона переживала в душі, кшо знала шо у неї рак?вона так хотіла жить.вона хотіла жить.їй було раді кого жить.

я так жалію, шо тоді не давала їй і колі нормально жить, все мішала їй.

просто я була дурой.січас я шукаю отговорки, хотя колия умру, і предстану на суді перед Богом, то всі мо отговорки до задніци, того що Він все бачить.бачить, те як тоді ми поссорились із з геометріі.і вона мені казала"а тобі вообще, нада Мама".чог я так тупа??зачем я її убивала??у мене нема сил с цим жить.

просто це, їсть мене снутрі с кождним днем.

шо вона думала в останні дні?вона ж все понімала.

вона понімала те, шо її добре сердцескоро перестане биться, і шо ми, останемся бз Мами, бабушка останеться без дочки, таня останеться без сестри.

я так жалію про те, шо тоді не поїхала до неї.

чого??я не вірила в це.я не вірила в те, шо моя мама може умерти.я не вірила до 15 лютого.ще й тоді, я нічого не почуствовала.

нічого.тільки волоси ночью постригла, Ваня каже, шо це іменно воно і було.

січас, це похоже на сповідь наркомана, но мені пох.

я помню, я так беззаботн пішла на англійську, а потом пришла, зашла в двір.а бабушка плаче.я думала мама не умерла, бабушка тоді часто плакала.а я откриваю двері, а бабушка кричала криком і сказала"мами не стало".тоді мені не хотілось плакать.но чогось я заплакала.тоді я хотіла десь побуть одна.я пішла в комнату, а бабушка с назаром плакали так сильно, шо аж кричали.я так ніколи не плачу.я зашла в комнату там де спала Мама, і вроді вона там.начала говорить, про те як я її люблю.я так багато плакала, шо тоді ж сразу заснула.

то була середа.

в четвер утром вже пришли тоті, і мене розбудили.я хотіла побуть одна, но в те время, я понімла, шо якщо ядесь побуду одна.то у мене поїде криш.

коли маму привезли, це було десь 7, я як раз виходила с маршрутки, бо пішла с девочками пройтись, і бабушка майже не кричала.я зашла в двір, і біля калітки мене остановив раф.він шось там казав, но я не помню шо.коли мама занесли, я боялась підійти.но потом пересилила себе.вона була така холодно.но от там де грудь, мені казалось шо вона дихає.там двигалось.в неі отросли ресніции, волоси.вона така красіва.я ніколи не буду такой як вона, даже чуть чуть похожой на неї.Всі про неї говорили тільки хороше, а я й не подозрівала.шо унеї були акті проблеми на роботі, такі тьорки.вона нікому про це не росказувала.

я б отдала за неї своє життя, єслі б можна було б.і убила б кого завгодно, і вообще, зробила б все, шо надо тілки аби вона заразжила.

17лютого її поховали.в той день.світило сонце.

вона була така холодна.но коли на кладбищі її положили, мені казалось шо вона нагрівалась.

я її люблю.ЛЮБЛЮ БІЛЬШЕ ВСІХ.

29.03.2012.

2:28