Знову те відчуття, відчуття, що на блозі не лише я одна, тут наче живе багато людей, мені тісно, наче у стінах своєї кімнати, але ж я тут для того щоб відчути себе вільною, до біса ці рамки. Я не хочу навіть чути про якісь заборони. Мені остогидло завжди думати про наслідки. Схаменіться, люди! Живу, як хочу. Мені наплювати на вас. Якось дивно, я просто хочу кричати, що я щаслива. Такого ніколи не було, але ж бляха, завтра вже все буде, як завжди: Саша, яка завжди чимось не задоволена, і тупі жарти, якими Саша вдосталь задоволена. Ось таке шкільне життя. Навіть не помітимо, як буде вже 18, навіть не помітимо, як помремо. З днем народження, хвора дитино. Таких проблематих я ще не бачила(можеш сприймати це за комплімент), а може і справді смерть це вихід. Хто зна, хто зна?

Легко так, захотіла набрала, захотіла написала. Добре так, як ніколи.

Пиши, звони, смійся, радій, цілуй, люби, втікай все разом і назавжди. Я просто вірю, що так воно і є. Чомусь ось це відчуття не відпускає. Я щиро вірю в наше майбутнє, бо бляха думки матеріалізуються, хаха.

Спостерігаю за своєю писаниною та розумію, що схожу з глузду. Щось пишу, навіть не усвідомлюючи що. Потрібно зупинитися, та перестати бити пальцями по клавіатурі свого ноута. Досить, Сашааааааааа, досииииииииить.

Привіт, Вівторок, я надіюсь ти кращий за Понеділок, бо куди ж блять гірше?