Слухаю Крихітку і душевно кайфую. Я роблю багато помилок, обираю не тих людей, я суцільна проблема. Блог не такий як я хотіла, взагалі життя не таке, як я хотіла, але я не скаржуся, ні. Чесно кажучи мені немає навіть на що скаржитися. У всьому винна я сама, адже батьки створили для мене чи не найкращі умови для мого примітивного існування, а стільки ж надій покладали на мене, чорт його забирай, аж слухати смішно. В голові немає нічого, думки кудись зникли. Я людина настрою, мало хто розуміє це. Але друзі є, ну принаймні вранці були. Мені є, що сказати, але мовчу. Слухаю Крихітку і божеволію, я просто їду з глузду. Січень підходить кінця, і я розумію, що буде і червень. Але думка вбиває, що після літа буде колись і зима, і знову чекай того тепла. Щиро підзаєбав той холод. Літом буде по-інакшому, я знаю, хоч звучить дуже наївно, але ж, бляха, надія помирає останньою. Дуже швидко йдуть години, наш час все зменшується і зменшується, а згодом доходить кінця. Я не вірю в потойбічне життя, це безглуздо. Я взагалі перестала вірити будь чому, і будь кому, це теж безглуздо. День чи ніч, нема різниці, наче уві сні. Я люблю літо, щиро обіймаю і цілую, чекаю з нетерпінням. Море всього, що можна сказати/написати, океан того, що ще скажу. Треба якось закосити під піздец філософську лічьнасть, але ладно. Мій мозок відпочиває під Крихітку і Димну Суміш, так що, буенос ночес, аморе міо аміго, ребята. Дивись на мене і плач.