Я мрію про день, коли ця країна прокинеться від свого вічного лицемірства, свого хохляцького «двоєдушия» і малоросійського «двоязичія», про день, коли вона нарешті покаже свої справжні переконання. Того чудового дня, про який я мрію, недоемігровані сини Карпат і недотруєні сини териконів, сівши за стіл, чесно подивляться одні одним у вічі і спокійно, без жодних образливих афектів визнають, що насправді вони одні одних ніколи не розуміли, не розуміють і розуміти не хочуть. Я мрію про цей стіл, за яким ми всі усвідомимо: нас об’єднує лише те, чого взагалі не повинно бути – паскудна влада, захмарний рівень корупції, обіцяні під’їзди і побутове хамство. Трохи замало для відчуття соборності. Натомість речі, навколо яких формувалися європейські нації – мова, церква, історія – у нас не просто різні, а радикально антагоністичні. Одне слово, я мрію про те, щоб за згаданим столом без застосування вогнепальної зброї відбувся приблизно такий діалог: «Хлопці, ми тут зібралися в Європу і НАТО. А ви?» - «А ми ні, бо нам ближче до Росії і ЄЕП» - «Ну то не бануйте».