Я стояла злегка спершись на стіну. В мене крутилась голова. Чесно кажучи, мене всю просто трясло. Я ніколи в житті ще так сильно не хвилювалась і наврядчи буду. Я прийшла здається на годину раніше, а все через бісове хвилювання. Я дико боялась запізнитись, в той день важливішого чим ця зустріч не існувало нічого. Та не тільки в той день.

В загальності ситуація до абсурдності смішна. Коли я почула, що ти збирався приїхати – ледь з розуму не зійшла, так не хотілось цього. Саме НЕ хотілось. Проте, коли почула дату приїзду ой ой. Ти собі навіть уявити не зміг би як я хотіла цієї зустрічі. В думках я напевне разів зо триста переуявляла як це виглядатимиме. І жодного разу не вгадала.

І ось я стою обпершись на стінку. Сумка валяється десь поруч, руки трясуться, очі сльозяться, а подумки: « Візьми себе у руки, ідіотка». Я побачила тебе здалеку. Не зважаючи на всі твої зовнішні зміни, повадки залишились тими ж. Знаєш, я завжди ненавиділа себе за свою реакцію на тебе і присягаюсь мої таракани ненавиділи мене також.

Ти підійшов мовчки. Усміхнувся. Господи, я ладна віддати усе за цю усмішку. Навіть згадуючи мене трясе. Таке взагалі реально? Ми дивились одне одному в очі, напевне, вічнісь поки ти нарешті не розкинув руки і промовив:

А: Ну іди до мене, моя маленька.

І я розтанула. Як чортове масло на чортовій сковорідці. Ну хіба так можна?