я лежала на спині, в полі зору - безколірне, сяюче зсередини майже опівнічне небо, обрамлене зліва і згори фасадами будинків. сніг падав просто в очі, я бачила кожну сніжинку, могла розгледіти їх форму, рухи під час польоту і повороти - більшість подовгасті, падали, ніби пір’їни - розкачувались вправо-вліво, перевертались в горизонтальній площині і не долітали до дна, танучи на віях, губах, комірі. тоді я почувалась вкрай спокійно і не чула власного серцебиття, а в голові не було жодної думки - ніби чистий записник.