Ти прокинешся зранку і скажеш: знаєш, Ти, типу, письменник, архітектор людських душ, Представник культурної інтелігенції, ну і всяке таке, Що ти в мені знайшов, я ж навіть не розумію про що ти пишеш, Я ж навіть не знала, шо ти – поет, мені просто очі сподобалися. І зачіска. Я лежатиму поруч, буде холодна пізня осінь, я навіть подумаю: Блін, я постійно пишу про осінь, листя, і ось вона тут, коханка смерті, Пізня осінь, блін. Повернуся і скажу: Я кинув курити учора вночі, Прочитав есемеску, дістав ключі, Відчинив замок, зайшов у кімнату, Увімкнув світло, сорочку зім’яту Підібрав із крісла, налив собі рому, І подумав: нарешті вдома. Скільки всього і скільки я мандрував! Стежку смерті тричі вночі минав. Довго жив без тебе, набрався пороків, Написав дві книжки, мені двадцять років. І за те, що я дихаю, бачу, за те, що я тут, Хоча наше життя – вокзал і фастфуд, За те, що живу, і за те, що пишу, За хороші фільми, нормальну траву, За тебе включно, за наше життя, За всю цю музику без кінця, За цю от сцену і за цей мікрофон, За мій розряджений телефон, За твою смс: скоро прийду, Боже, дякую! Ти посміхнешся і скажеш: за це я тебе й люблю, дурнику. Я скажу: вже потрібно вставати, десята ранку, мені на роботу. А ти знову посміхнешся і скажеш: ні, ще раз, хоч один раз. І я відповім: Для тебе, кохана, я здатен на все, Аби лише бачити твоє лице, Аби лиш тримати за руку тебе, Для тебе, рідна, я здатен на все. А потім в лікарні, як божий знак, Медсестра мені скаже: у тебе рак. І ти закричиш, а я промовчу, Через вісім місяців ляжу в труну, І голосно й гулко, як серцебиття, Будуть мовчати земля й небеса. І не мине навіть року, можливо, пів, Як тебе поцілує якийсь дебіл. Ти йому розкажеш якось вночі: У мене був хлопець, писав вірші, Помер у двадцять, у нього був рак, Жаль, звісно, але рак – це рак. І якщо після смерті існує життя, Якщо далі тече ця нестримна ріка, Якщо осінь триває, якщо гріє тепло, Якщо поезія вічна, я всім назло Далі дивитимусь в твоє лице, Далі кохатиму тебе.