і що б я кому не казала.. але цей день я ніколи в житті не забуду..
все починалося з веселого підйому. аж поки я не згадала, що мене чекає.. я вдягнулась. сходила, як завжди, за кавою. прийшла на твою вулицю. побачила тебе. відразу побігла до тебе, кинулась обіймати, цілувати.. потім в мої очі стрибнули валізи. я знову ж усвідомила. що це не жарт. що це не сон. а реальність. потім я побачила твою маму. вона мене поцілувала. я поцілувала тебе. ми обидві розплакались… наш діалог закінчився моєю фразою: "так швидко ?. ."..все. двері закрилися. і ти поїхала у нове життя. потім я годину ще плакала разом з твоєю бабусею. я не могла триматись в руках. валеріанка не давала бажаного ефекту.
я пішла на зупинку. на мене оглядались люди. мої очі топилися в сльозах. я плакала в трамваї. я зайшла в церку. я ледь там стримувалась. але під кінець все ж заплакала. я пішла на майданчик. де ми були. біля мого дому. я сіла на качелі. включила нашу музику. і знову ж не стримувалась.
за півгодини я наважилась прийти додому. я була сама вдома. я впала в істериці на ліжко. кіт і пес дивилися на мене, мов на прокажену. але мені була байдужа їхня думка. я просто знала, що попрощалась з тобою. як мінімум на півроку..що я не зможу тебе обняти і просто бути поряд, коли ти цього потребуєш.
згодом істерика продовжувалась.
зараз (пройшло більше ніж 12 год як я попрощалася з тобою) я вже заспокоїлась. я знаю, що ще не раз буду плакати. але я обіцяю собі триматись якможна міцніше.
повертайся чимшвидше. але спочатку збудуй фундамент свого щастя.