Дихання ніби призупиняється. Тікаєш, тікаєш, а тебе наздоганяють. Спогади, вони ніби завжди на крок попереду тебе. І скільки б ти не тікав, рано чи пізно розумієш, що ти вже в глухому куті, тікати вже немає куди. Ти втомлюєшся боротися і здаєшся. А тоді найстрашніше. Ти вже слабкий, беззахисний, наляканий.

Неважливо чи є у тебе теперішнє, неважливо чи вона краще. Найкращим для тебе буде він, його очі, губи, шия і нічого меншого ти вже й не захочеш.

Його запах, о Боже що ж це. Я знову здаюся, потрапляю в полон залежності. І знову дихання перехоплює, а пам’ять видає ту інформацію, яку так намагався забути. О ні, і знову я ніби морозиво на сонці, я тану, я зникаю.

Врятуйте! Хоча це нікому не під силу, навіть тобі. Це напевне і є та любов, якої я боялася все своє життя. Ти і є той, кого я боялася зустріти. Навіщо ти подарував мені ці спогади, навіщо піддав мене цим мукам, о ні і знову… пам’ять знову безжально б’є нижче пояса. Ти згинаєшся під силою удару, і не хочеш вставати. Можливо від болю і мук, а можливо цей прес спогадів приносить тобі задоволення. Ти, як мазахіст, вже посміхаєшся під силою удару. Що ж це? Куди мене знову несе? Обіцянки, що давала, слова, що казала… Ха, я ніколи не заберу їх назад, ніколи не скажу, що то все алкоголь чи якась слабкість. Хоча так, ти моя слабкість.

Ти ховаєшся за завісу реальності, грузнеш у побуті, навчанні, захопленні. І, здається все вже позаду, ти ніби одужуєш. А потім якась деталь число початку практики чи моя улюблена мавпа на шафі, чи шматок «весла», так-так той мій шматок, і ти знову у полоні. Ти вже не ти. Ти вже під вантажем своїх власних слабкостей, страхів, спогадів..

І в такі моменти ти готовий покинути все, що ти маєш, усіх кого маєш і бігти туди, до тебе. Але реальність, ні-ні не образа, а саме реальність, вертає тебе на місце, змушує згадати все і ти з найсильнішою в собі силою ховаєш того себе у велику коробку в самому собі. І ти продовжуєш казати людям, які поруч, що все добре. Що ти все така ж і давно забула про це. А в душі урагани, бої протиріч, спогадів…

І головне, що коли ця агонія закінчується, коли твоє диханя більш-менш вирівнюється, ти розумієш, що не хотів би позбавити себе цих спогадів. Вони як найчистіший доказ того, що ти живий, що серце твоє не закам’яніло, і що є та сама людина.