Прицільно крізь серце і мозок
літають долоні й зап’ястки,
по подразненим тягне поверхням
пух на білому полі потилиці…
Вії змахують, прагнуть відкритися,
дозволяють помалу, помалу,
наче сонця гарячого – шкіри,
доторкатися… і пітніти.
Від стопи по безумству гомілки
вигин в’ється стеблом білих роз,
білих роз – неприкритих колін,
і трикутник між вушка і щелепи
накоротко замкне мідні клеми,
розтікається масло із медом
по поверхням усього всередині…
Таємниці – розбурхані квіти,
крик за стриманістю мовчання.
Усмішка – захоплене викривлення,
прототип болісного волання.
Масний контур під болю симфонію
із гортані – до вибуху тисни!
5 секунд… 6 секунд… мружить списом
потаємнії чорні озера,
на які перетворяться очі.
Так напруга крізь море повітря
протинає блакитнеє сяйво
й понад космосом котиться гуркіт
- від життя і до смерті розкраює…
Залишає у тиші кружляти
пелюстки і оранжеві іскри,
поки медом затоплює спрагу
поки шок не погасне від блискавки,
поки теплі п’янкі аромати
із краплин підіймаються чистих,
поки сльози захоплення стинуть,
і у темряві все засинає…
(Велімир Чобітник)