… в актовій залі напівтемрява. Відчувається запах поту, чоловічого парфуму. Сцену освічують безліі прожекторів..зелені, червоні, жовті язички світла стрибають по людях, роблячи довкола все казково кумедним. П"ять десятків людей в залі, нікому не закривається рот, всі про щось белькочуть, розмовляють, бубонять, а дивилася-вдивлялася у простір за кулісами…все чекала. І ось з"явилися ті, хто і зібрав повен зал натовпу. Артисти у народному вбранні, голови дівчать майорять десятками різнобарвних стрічок, вони як язички кольорового полум*я приковують погляд до голів дівчат. У всіх м"які риси обличчя, червона помада на губах…нагадало рідне. Хлопці у кипариках, вишиванках, чорних чоботях. Почалися танці, співи, веселощі. Я й сама не помітила як сум, тривога на якусь годину покинули моє нутро і відправилися у недалеку подорож, щоб потім знову повернутися. Але зараз мені не до них. З-поміж двох десятків артистів в око кинулися два чоловіки, що немов метели "пурхали" над сценою. Постава, грація, обличчя - все було таким, як я люблю. Блондин і брюнет…Втілення мого ідеалу…..
На жаль, вони скоро поїхали геть, поперідні мешканці душі й підсвідомості повернулися з відпустки..від них аж запаморочилося в голові.
Я озернулася, вона усміхалася мені. Негатив знову вилетів з мене.
Розслабся, сьогодні не твій день!
Твоя Ло.