Безканечно змішані чуства переповняють мене, щастя і пічяль в одному лиці. Приїхавши я поняла, наскількі щасливою я була, не дарма не хотіла їхать додому. Тільки перетнули кордон України і на всіх радіостанція крутили Скрябіна, перша пісня, яку почула вже на українському радіо була "Люди як кораблі", одна з улюблених пісень, всередині все розривалось і хотілося ридать. Хотілося плакать з двох різних причин: від того, шо сама не вірила, шо так сказочьно жила ці вихідні і від того, шо з життя пішла така прекрасна людина, пісні якої мені дуже подобались і чия харизма могла затьмарить. Дуже дивно і реально плакать дуже хочеться, тількі неясно від чого саме.