Кожного дня (чи то заледве світало, чи вже навіть бездомні ховались по норах - неважливо) я приходив на перон вокзалу і проводжав потяг. Потяг до її міста. І кожен раз як приходив, в очах чітко одна й та сама сцена: вічновесела, маленьке торнадо з ластовинням на щоках, вона махала мені з вікна поїзда. Кричить, що обіцяє нарешті навчитись плавати. Що писатиме листи без жодної пропущеної коми і оригінал газети з першою статтею вишле мені в першу чергу.
Кричить, сміється, а з очей сльози градом. Так вміла жити тільки вона.
В Одесі я був тільки раз - ранньої осені - коли вона вперше сильно захворіла. Тоді ще надіслала мені мейл: просила переслати ліки, бо там вони страшенно дорогі. А я, мов в тумані, вилетів з дому на вокзал. О першій ночі, в дощ. Сів на перший-ліпший потяг до Одеси і їхав, їхав, їхав..
Вона не хотіла, щоб ми часто бачились. Боялась сильного прояву залежності, смутку. Але часто писала. Листи завжди були її порятунком.
Тому я і не казав про свої приїзди. Навіщо? Я приїжджав кожного місяця.

Кожен раз, як хотів написати їй листа, руки трусились. Чесно кажучи, я ніколи не вмів писати їх їй. Друзям, родичам, знайомим - завжди будь ласка. А от їй - ніколи. Вони виходили якимись незграбними, недостойними її.

То було пізнього вечора, радше б сказав вночі. Я тільки-но повернувся з Одеси. Перевірив поштову скриньку. Черговий лист від неї.

Вона писала мені щойно навчилась хоч якось вимальовувати букви алфавіту. А коли змучувалась, то малювала. Пояснювала свої емоції і просила мене їх пояснити.
В середніх класах почала регулярно писати мені записки. І регулярно діставала за них від вчителів.
Потім почалась старша школа. Листи. Все почалось з того, що ми посварились. Вперше за 12 років дружби (тоді ще дружби) посварились. Вона не могла говорити, висловлювати свою думку. Того дня був страшенний скандал. Ми взагалі не могли дійти розуміння. А на ранок в поштовій скриньці я виявив грубезний конверт. Від неї. З того все і почалось.
Не дивлячись на те, що ми вчились в одному класі і були сусідами, вона писала мені кожного місяця. Кожної першої неділі місяця зранку я отримував конверт. Вона писала про все: про погоду, своє вічне море, якого кольору зірки на небі були два тижні тому. А згодом почались листи вже з Одеси. Вони приходили ледь не кожного тижня. А бували й часи, коли щодня. Таке відчуття, що вона писала їх постійно. Власне, так і було. На парах, в університетській столові, сидячи в маршрутці в пробці і навіть за кілька хвилин до екзаменів. То було видно по вологості паперу від спутівших від хвилювання рук, по неакуратних випадково залишених лініях біля літер.

За два роки університету мені прийшло від неї близько трьохсот листів. Я зберіг кожен. І не тільки їх. Все від першого листа-малюнка, який вона намалювала мені, коли нам було по чотири. Абсолютно все. Здавалось би, що ціле життя у тих листах. Та кому ж брехати? Так воно і є.

Я теж писав їй. Кожну безсонну ніч, як вона і просила. Вона не отримувала їх. За весь час від мене в неї був лиш один лист. Лист з нашою дитячою фотографією і проханням не засмучувати море і часто посміхатись.

Триста сімдесят один лист і тільки шістдесят дев'ять написаних у Львові. Кожна ніч, яку я проводив в Одесі на пляжі була безсонною Я приїжджав туди вночі, щоб часом ненароком з нею не зустрітись. Я писав їй кожну бісову секунду, коли мене ламало. Триста один лист я написав там.

Вона ніколи не отримає їх, бо не має знати. Якщо дізнається, то назавжди загубиться її посмішка. Посмішка, яку вона перейняла у моря.