Ковтаю чай, вимірюючи в літрах,
в тенетах ночі ухкає сова,
тривожно огризаючись до вітру.
Гойдає ніч в подолі мОї сни,
а небо на долоні креслить долю,
як стежку, із якої не зійти
і на якій не стрітись вже з тобою.

Мені б до тебе… крізь хуртечу й лід…
Та це безглуздо, я й не намагаюсь,
ти й так в мені, вже сотні з гаком літ,
як тінь, пробита спогадами наскрізь.
Хто ти для мене? Мабуть, вже ніхто…
Совиний зойк повис відлунням в тиші,
неначе крик з минулого мого,
що ми один для одного - колишні…

Ти - найтепліша течія річок,
що так і не змогла ввійти у море,
ти саме та, згорівша між свічок,
покладена на алтарі любові.
Ти - на веснянім дереві надій
одна-єдина нерозквітла гілка,
ти в книзі потаємних мОїх мрій
зимовим вітром вирвана сторінка…

Розклала ніч пасьянси на вікні,
і хоч ти карта не моєї масті -
ти саме та людина на землі,
котрій я похвилинно…зичу…щастя…