Тебе немає так довго, що я загубив годинника, і вкотре сьогодні згадав, що часові не підкоритися. Від тебе у мене лишилась лише пересохла кориця, та рай – це весь рай одразу, а не його частинка. Скучав за тобою до того, поки не став читати. Коли ж я почав читати – мені стало просто нестерпно – той лист, що лишила на чорний день, я цілісінький серпень щоночі й щодня розбивав на верлібри, поеми й цитати. Та серпень скінчився, він здох, серпень здох і немає де взяти. І сплю, і молюся, і сниться молитва, й молюся про сон. Я жодного разу не плакав, бо з першого дня просох, тому коли з’являться сльози – я це сприйму за свято. Я не відчуваю тривоги, що шкіра була молодшою. Важливий не вік чи зріст, а присутність людини поруч, або хоча б дихання, дотик легенький, зіжмаканий порух, але я – з голодною шкірою, ніби з порожньою ложкою. Я – скло за мить до падіння, і тріщинки ці – майстерні, коли я пригадую твій високохудожній ліфчик. І знаю – обняти тебе – це ніби застрягнути в ліфті, й за жодних умов і прохань – не викликати ліфтерів. Так сумно і скучно без тебе, що навіть не можу голитися. І відповів би на все це, якби не було запитань, які притупляють леза, виснажують статки і стан. Обличчя усе заросло, й не знаю тепер, де потилиця. Спільні світлини ховав, купив нелегальну зброю, хотів, щоб усе збереглося, плекав закапелок кожний – індивідуальність, що стерлась об шкіру нічних перехожих, мені не належала, – завжди тривала лише з тобою. Без нас ще продовжують снитися над подушками сни, і в них дві людини спілкуються, але без мовних ознак: я тебе так люблю, як сніжинки – носи собак, я тебе так люблю, що – ні відстані, ні довжини.