що тут лишилось під контролем?
тільки не я, тільки не ти
час припинити обмінюватись болем
прощавай, хай надалі щастить
через тисячу років
і безмежну кількість ночей
нам не закінчити розмови
я лишила монету
в океані твоїх очей
я повернусь за нею обов’язково
що тут лишилось під контролем?
тільки не ти, тільки не я
наші сигнали ослабли й охололи
ти погасив для мене свій маяк
ти щось неймовірне, новий колір, світло і звук
ти щось неймовірне, читала і чула, але вперше бачу вживу
ти щось неймовірне, блискавичне, раптове, як вдалий рядок
ти щось неймовірне… чи щось на зразок
я не можу мовчати, я повторюю знову
ти такий незвичайний, ну а я навпаки
обіймай мене часто, обіцяй мені щастя
я повірю на слово, тільки не відпускай руки
ти щось дивовижне, сьогодні і вчора, назавжди і кожну мить
ти щось дивовижне, я хочу йти поруч крізь воду, вогонь і мідь
ти щось дивовижне, тамуючи подих чекаю на перший крок
ти щось дивовижне… чи щось на зразок
якщо не мені, то нема кому
прокидатися під тобою,
цілувати твоє лице,
я обожнюю цей процес.
годувати тебе любов’ю.
хто іще із твоїх принцес
може знати про цей рецепт?
восени так солодко чіплятись за минуле
раз прийшли у груди ті, кого нема вже.
з ними ті, кого не буде
іноді так солодко бити по собі минулим.
знаєш, хтось у голові моїй прорізав дірку. звідти кинув плівку –
чорно-білим по живому ріже
тепер я знаю, як буває восени
восени скрізь жовте. сині плями позникали
все даремно. злива.
мокрі люди в однині.
і в ніч зникають з неба плями сині
в тумані вчора сірі башти
зробивши сальто, листя вниз стрибало,
іноді зненацька страшно
далі все мовчало довго. трохи змерзла. був ранок сивий
та новим асфальтом білим пішла додому
я та сніг не розуміли. сталось що? навіщо? чому?
що я питала довго вчора… у мікрофона