я зрозуміла, що я люблю своє минуле.
воно напевно найкраще.
саме коли я була такою наївною, мені все здавалось найкращим.
але коли я підросла, я почала розуміти всі цінності життя, і як нам всім важко живеться.
я не кричу про те, що мені чогось не вистачає. навпаки, я кричу про те, шоб у мене забрали те, що у мене є. можливо хоч тоді я стану іншою, подивлюсь на світ очима, якими дивляться всі. в мене ніби щось не так. чогось я (одна) думаю, що так легко живеться, у всіх все добре, і бачу в людях лише хороше. хоча все все не так, як я бачу. чи то я така добра, чи то хтось хоче щоб я так бачила наш навколишній світ? але я сама не хочу так жити, мені не комфортно. не комфортно!!! я знаю, що тут шось не те. тут хтось добро змішав з гамном. але Н А Щ О ? якщо той хтось знав, що я здогадаюсь, що тут щось не чисто. це мені тепер найбільше гризе душу.

а зараз я хочу перейти на ліричну частину такого поста.
я дякую всім і всьому, що я маю і мала. у мене багато відібрали і багато принесли.
у цьому житті мені не вистачає лиш одного. батьківського тепла.
я, звичайно, люблю (обожнюю) свого другого тата (як називаю його я), але я б хотіла відчути як це, коли ти сидиш вдома, вчиш уроки або слухаєш музику, і тут приходить з роботи тато і питається як оцінки, що нового в школі, а потім цілує. цього в мене ніколи не буде, ах.
але у моєї дочки буде те, чого не мала я (а не мала я лише батька).

п.с. я не знаю про що цей пост, але срати
всім добра, котани: 3