Дивлюся у будинок навпроти.Світло у вікнах поступово зникає, поступаючись мороку.Там засинають.Можливо, на останок, ще роблять любов.Або вирішують як жити далі.Мені їх шкода-людей із будинку навпроти.І людей з будинку, в якому я зараз живу.І всіх інших людей також.У них все відбувається поспіхом і зовсім не по-людськи.Немає вільної хвилини, аби зупинитись і віддихатись.Зупинятись-це привілей важко хворих.Але дехто помирає в дорозі.