Коли потяг нарешті в’їхав у гори,

залишивши позаду сонні долини,

коли в чорних снігах від тяжкої змори

засинали дерева, птахи і тварини,

і коли вибрідали нічні подорожні

на гаряче світло, ніби на запах,

і світили їм річищ глибини порожні

і зелені вогні по гірських вокзалах,

і кондуктор вслухався в останні вісті,

одягнувши стару залізничну куртку,

коли діти колійників і машиністів

уві сні намивали золото смутку,

торгівельні контори й приватні оселі

замовкали, мов патефони трофейні,

і прокочувались крізь лункі тунелі

неприкаяні літерні і купейні.

І сумні пасажирки юного віку,

невідомих занять і непевних звичок

рахували мости, збиваючись з ліку,

в теплих светрах і в’язаних рукавичках.

Витягали з торби гіркі наливки,

і ковтали дими устами самими,

і нічної розмови ламкі уривки

нависали над ними, пливли над ними.

І одна діставала в диму, що здійнявся,

словники з безнадійними коментарями,

і гортала їх, доки потяг спинявся

під станційними тихими ліхтарями,

і читала подружці щось нестерпне,

щось, від чого сухо стискало горло,

і коли та спала – читала про себе,

а коли прокидалась – читала уголос.

І слова - промовлені, словникові

западали в сон непомітно й загусло,

і гойдалися в заспокоєній крові,

наче водорості в холодних руслах.