Знову нові почуття, пройшло не багато часу, та за цей короткий період з’явилися якісь нові емоції яких я навіть не розумію. І завжди у такі моменти мені стає сумно і самотньо. Починаю думати про нього, і одразу ж кажу собі що не можна! Та я не слухаю саму себе. Прокручую усі моменти проведені з ним, згадую усе, що відчувала поряд з ним. Вигадую різні варіанти майбутнього з ним і розумію, що його не буде. Я в полоні власної уяви. Знаходжусь в клітці у власній голові і нестримно кричу. Кричу голосно, до болю в горлі, до пекучих сліз на щоках, так сильно, що більше нічого зробити не в силі. Та ніхто мене не чує, бо ззовні усе тихо, рот на замку, думки при собі. Ніхто не дізнається про те, що я відчуваю, а особливо він, я не зможу цього зробити з ними, адже є ВОНИ, їх двоє і вони разом, тому навіть те що я собі думаю є надзвичайно егоїстичним.
Тому залишаюсь на одинці із собою, своїми злими думками і депресивним станом, з надією на те, що це пройде. Пройде якнайшвидше.