— Ти бачиш, але не табуретку, — сказав він. — Ти бачиш картинку. Спогад про табуретку. Але не її саму. Замість табуретки — спогад про неї, - ще раз повторив він, як для тупого.
Та я все одно не розумів, куди від хилить, тільки продовжував дивитися на табуретку.
— Спробуй відчути, що табуретка, на яку ти дивишся — просто існує. Вона перебуває поруч із тобою, в тому ж часі й просторі, що й ти…
Я не розумів, чого від мене хочуть. Табуретка як табуретка, навіщо людину мучити?
— Не дивись на неї, бач її. Усвідом, на що ти дивишся. Усвідом, що табуретка — реальна, вона існує…
Я почав потроху нервувати — щоразу, коли Юра звертався до мене, я внутрішньо напружувався, це завжди було дуже відповідально. А тут, із цим безглуздим прикладом про табуретку, мені враз набридло переконувати себе, буцім я з Гагаріном на одній хвилі. У вухах воркотіло: «Табуретка існує насправді… Вона тут, тільки побач її….», аж раптом щось помінялося… вестибулярку повело, ніби я сп’янів. Щось помінялося у масштабі. Виникло переконливе відчуття, наче кафе збільшилося принаймні удвічі. Відстані між предметами подовжилися, а простір наповнився молочним відблиском.
— Вона існує! — прошепотів я у священному трепеті. Мої слова, відбившись від стінок, поскакали тихим шепотком аж наниз. Раптом я відчув, що мій слух загостився до неймовірності.
— Раз! — сказав я.
«Раз. Раз. Раз.» — покотилося хрустке ехо у матовій тиші.
— Ні хріна собі! — здивувався хтось моїм ротом.
«…асобі…іхрінасобі», — відлунювало пласким ехом.
— Ого! — вирвалось у мене. — Де я?
Ми з Гагаріном наче перебували в шумоізольованій студії, де кожен шерех рипить, посилений мембаранами мікрофонів. Речі, які нас оточували, видавалися незвично крупними, реальними. Чомусь я вирішив перейти на шепіт:
— Гагарін, я зрозумів! Табуретка існує!
Гагарін либився.
— Так, ти правий, — відповів він не голосно, але й не пошепки. Наче бутитут для нього хоч не новина, зате завжди торжественно. — Вона існує! Але й це наразі тільки картинка, ще одне приближення. Тепер відчуваєш, яка різниця між картинкою і тим що існує?
Я кивнув, все ще під легким враженням від… побаченого? Відчутого? Невже Гагарін перебуває тут постійно? Тоді розумію, чому він так мало розмовляє. Адже як поясниш, що табуретка — це ТАБУРЕТКА, а не «табуретка»?
Кожна річ викликала неймовірне захоплення реальністю… чи радше гіперреальністю присутності. Лампи з бляшаними абажурами — присутні! Столи і табуретки на балконі — присутні! Піаніно в куті — господи, як воно присутнє, наскільки воно існуюче! А головне — присутній я!
— Це назавжди? — спитав я захоплено-радісно. Боже, я ж існую! Я підняв руки до очей і почав їх розглядати — мої руки були живим зліпком мільярдів деталей. Повітря довкола нас ніби світилося зсередини внутрішнім світлом. Я однозначно ствердив: — Так! Це назавжди!
— Ні, на жаль. Завтра ти вже не будеш пам’ятати, чим тебе так вперла ця табуретка. Можливо, навіть, ніколи нічого схожого й не відчуєш. Але якраз у тому вся чарівність — що все буває тільки раз. — Гагарін заговорив піднесено і вкрадливо, ніби заохочував розділити потаємну радість:
— Можливо, завтра ти знову будеш в картинці. Можливо, завтра ти забудеш, що таке дійсність, хоча, здаватиметься, ніби практично нічого не змінилося. Просто запам’ятай: вихід є. Є вихід з цього безглуздого фільму, вихід за рамки сценарію. У дійсності немає ніякого сценарію! Там усе відбувається вперше і все — востаннє. А головне — все відбувається насправді! Дороги назад не існує. Є тільки дійсність, яка не залишає місця для страху.
Я кивнув. У пронизливій виразності, що опанувала весь мій світ, його слова проникали в самісіньку підсвідомість. І знаходили там відгук.
— Є шлях, — сказав він піднесено. — Шлях — через вихід з фільму. Або ти вибираєш дійсність, або ти повертаєшся у фільм. Зроби кожен свій вчинок актом волі. Командою самому собі. Твої рішення — точки дотику з дійсністю. Вони те, що існує насправді.
— Мої рішення — точки дотику з дійсністю.
— Якщо ти зважуватимеш кожне своє рішення, як алмазний пісок, дрібка за дрібкою, рішення приведуть тебе до самого серцятаємниці — така їхня магія. Вони приведуть тебе у місце і час, де твої накази і рішення самому собі можуть стати наказами дійсності. Тоді ти побачиш вузький, але єдиний прохід у дійсність Свободи. Дійсність, де немає минулого, немає майбутнього. Є тільки вона одна, оголена й неприкрита Свобода Дійсності. Вона — і твоя Воля.
Гагарінове обличчя наче обвіював вітер.
— Коли мене одного дня не стане, йди глибше у пам’ять. Це твій шлях і твій шанс. Не бійся втратити все. Бійся загубитися у картинках.
Я сидів, приголомшений його настроєм. Коли я подивився на Гагаріна, мені стало скомотно у горлі і щось розпирало груди. Гагарін скинув окуляри, його очі світилися. Він і цей світ, великий і таємничий, вони були Одне.