я пишу сюди кожен раз, коли щось стається. Чому ж я так і досі ні чого не навчилась.Ті ж самі граблі, чому мені так хочеться відкрити, ті самі двері. Навіть якщо мені і нераді. А час летить, а кладовище все більше. Єдине чого, дійсно, хочеться зустріти споріднену душу, хочеться щоб тримали і не відпускали. Мабуть я не заслуговую на любов, якщо так так трапляється зі мною.І хочеться кричати, і йти в бескінечність, хочеться впасти і не вставати і просто дійти лежачі на холодній траві. Мені не вистачає твого тепла, твоїх очей, і цих палких поцілунків. Я хочу взлетіти, але чим більша надія на цей політ, тим болячіше мені падати. Я б розбилась у високі скелі, нехай вітер розплів мені коси і текла гаряча кров по холодному камінні.
Мій стан - твої глибокі очі. Я пам*ятаю дрібниці. І з кожним із них. Моє життя несе лише брехню і біль, я не хочу бути, я хочу жити. Зараз, просто, трішки гірше, ніж померла. Я б випалила б свої спогади травою і закінчила б своє життя - шизофренією. Все дивно і абсолютно ніяк. Я намагалась, но ніхуя не вийшло.