я неможу цього не написати. Тому, що все рветься з середини. Казати комусь? жалітись? не вихід. Мовчати теж не можу, мені набридло вбивати в собі якісь почуття, коли вони ростуть "нє па дням, а па чісам". Я мабуть вперше в свому житті посністю уявила себе на чужому місці. Я думала це буде набагто легше. Тепер мушу вибачатись перед деким, за те що робила боляче. Цікаво виходить. Як я комусь зробила боляче- то мучусь, блін, а як мені - то ніхто і уваги не зверне. Ладно, проїхали. Просто я досі неможу збагнути таких дивних дій. Просто дивна оця штука, любов ваша. Водночас болюча і солодка. Ніби ти щасливий, що можеш любити, щасливий що можеш бачити ту людину. Але з іншої сторони, через будь-яку маленьку дурницю кудись дівається настрій. Якесь не таке твоє слово в мою сторону, якась зайва дія…і все. Але лиш побачу усмішку твою, і душа аж радіє :) Справді, мабуть це класно любити. Але незнаю поки, куди і до чого ту любов діти…