З часом я зрозуміла лише одну річ: спочатку ми закохуємося в ставлення до нас, а вже потім - в людину.

Мені подобаються хлопці, які розпускають руки і лізуть цілуватися. Які не бояться своїх почуттів і не соромляться дивитися в очі. У яких в голосі відчувається впевненість у собі. Які хапають за руку і за талію. Обіймають і роблять компліменти. Від погляду яких я червонію і не знаю куди себе подіти. Яким не потрібно натякати на "проведи" і "поцілуй". Мені подобаються хлопці, які знають чого хочуть і добиваються цього в щоб те не стало.

От справді. Я не така й вимоглива. Тому не думайте там нічого зайвого. У мене навіть ідеала немає. Я не жаліюся на всіх тих, з якими я зустрічалася. Я зараз не впізнаю себе. Чи то я подорослішала чи що зі мною таке?

Але думки про кохання вже не ті…

Для мене зовнішність людини не стоїть на першому місці. Головне те, що всередині. Головне аби підтримував і цінував, а не насміхався і дорікав. Головне, щоб взаємно.

Якщо людина саме така, то я швидко зрозумію це і знайду спільну мову.