Звуки гудіння комп’ютера, принтера, ксерокса, здається створені для того, аби вбивати звуки в голові.
В голові паморочиться від десятка звинувачень з боку абсолютно незнайомих людей. Люди зриваються на тобі не тому, що ти чимось перед ними завинила. Люди зриваються тому, що ти якось опосередковано маєш причетність до тих, хто перед ними завинив. Люди більше нікому не вірять, тому вважають, що мають право скаржитись. Люди мають право мати право і краще не сперечатися з такими законами.
В голові тріснуло дзеркало, яке відображало усмішки від кожного ступленого кроку. В дзеркало довго летіло каміння, однак вразити те кляте скло нікому не вдавалося. Тріснуло від власного внутрішнього тиску. Більше жодних усмішок: суцільні скарги, звинувачення, розмови ні про що, розмови невідомо з ким…
В голові темно і пусто від того, що до списку людей, які скаржаться на твою присутність/непрофесійність/розсіяність/зібраність/нелогічність/дивакуватість/зайвість, додається людина, яка весь цей час додавала сил. Більше того, людина, здається, зібралась цей гнилий список очолити.
В голові наслідила вже знайома істота – відчай. Йому байдуже, встигаєш ти щось чи ні, чи взагалі нічого не встигаєш. Йому байдуже навіть те, що ти загубила весь світ із незрозумілих причин за незрозумілих обставин. Сліди витерти важко. Ба, навіть неможливо, здається.
Навіть якщо опустяться руки у найсильнішої людини, доведеться вдавати, що у тебе все добре, нічого не болить. Доведеться кричати про готовність і мовчати про біль. Навіщо вдавати? Все просто: ти сильніша. Ти сильніша від обставин, ти сильніша від звинувачень, ти сильніша від втрат. Ти сильніша навіть від власної зайвості. Бо ж доводиться розуміти, що важко одному, другому, третьому. Бо ж доводиться розуміти/співчувати/підтримувати одного, другого, третього. Бо ж доводиться щоранку боротися з апатією до цього світу, вставати і йти. Вставати з того духовного дна, на яке впала. Впала, мабуть, тому, що надто активно тримала за руку інших. Твою ж руку тримати ніхто не забажав. Чи, може, забажав, але не було часу/бажання/можливості. Рука сильно змерзла і більше тепла не потребує. Якщо хтось запитає, як ламаються люди, то знайте, що це відбувається саме так: коли у тебе перестають вірити, коли тебе кидають напризволяще.
Думки заблукали між спогадів і розбили кордон між свідомим і несвідомим. Питаєш у Бога, чому забрав найдорожче. Відповідає, що сама винна. І тепер замість «моя маленька» тільки власне мовчання. Бо звуки гудіння комп’ютера, принтера, ксерокса, здається створені для того, аби вбивати звуки в голові.
Якось так
Ю.Г.