Надворі вітер ламає
замерзлі гілки,
і я не раз уже
помічаю,
як втрачаю
розуміння з
близькими людьми.
й назад його чомусь
не повертаю.
у ці часи різкого
холоду й гіркого
смутку
моє тіло скуте
кригою гострої
байдужості.
й усе живе у ньому,
неначе сховане у
куртку
з надмірної пихи та
особливої
ворожості.
і я не знаю навіть, чи
варто сподіватись,
чи варто вірити, що
відтепель насане.
я із людьми ніяк не
можу близько
спілкуватись
все через кригу.
вона колись
розтане?
чи дасть мені
вдихать на повні
груди
повітря тепле з
запахом весни?
мені лише б разок
його відчути
лиш не замерзнуть
би від туги й самоти.

p.s. ребят, это стих моей подруги. Кому не сложно, напишите свое мнение, можно под постом, но лучше бы в лс вк или же тут. Спасибо огромное!!