я втрачаю руку коханої людини у натовпі. світло гасне. я запалюю свічу і озираюсь. навкруги пусто і тихо, світ перестав існувати. істерика. нерозуміння того, що я вже один. паніка. я стримую себе у руках ще трохи і розумію, що я починаю боживоліти, згодом все навкруги таке сіре і огидне для мене, лише образи минулого у мене у голові… я не розумію, де булла скоєна помилка. знову і знову, ніби стара відеоплівка у голові. я починаю бачити твої риси обличчя у інших людях, вони для мене чужі, але схожі на тебе. у такому дусі проходить ще тиждень-місяць-рік.я зовсім перестав існувати для цього світу. світ перестав існувати для мене. сонця я не бачу, суцільна темрява заполонила мене з середини. я відчуваю лише повний відчай і ніякого страху. я намагаюся замалювати життя застарілими фарбами, але все марно. але одного такого сірого дня моє сердце починає знову давати старий ритм, дихання стає вільм, ніякого болю. ось так, в один день біль покидає мене і вже я не тремчу від холоду та сирості в середині мене. теперь там пусто.