Стисни кулак (2012 рік. 18-19 лютого.)
«Я, принциповий і звичайний хлопчина з невеликого міста України. В мені нічого особливого: я не талановитий; на щастя, не бідний; навчаюся в одному із найкращих університетів, на архітектора. Зовуть мене Артем, мені 18 років. Та нащо поглинатися в опис мого життя, коли я не герой романів? Безглуздо». Колись саме так мені представився Артем і я досі пам’ятаю його ясні очі і щиру усмішку. Ми досить швидко здружилися, вже скоро буде 10 місяців, як знайомі. А я, я просто Марія. Люблю малювати, фотографувати, танцювати поки ніхто не бачить, а на людях вдавати ненавчену дівчину. Мені 17, закінчую 11 клас ЗОШ. Живу в родині, де частенько виникають проблеми, але я не зважаю. Бог так дав, отже на таке заслужили, хоча ми стараємося вводити зміни. Маю хороших друзів, одним з яких є Артем. Хоча, по секрету, не хочу, щоб він залишався лише другом! Я контролюю себе, про те складно впорядковувати свої емоції, коли важлива людина поряд. Хоча я надіюсь ви мене розумієте, да?! На вигляд я теж ніколи не відрізнялася від інших: русе волосся, зелені очі, висока, не худа і водночас не маю лишньої ваги – середнячком.
Насправді, я зовсім не знаю, як почати розповідати про те, що сталося. Все це дурниці і я знала, що навряд з цього вийде щось хороше, але все таки я насмілилась розповісти Артемові про свої думки і почуття.
Марія, ти уявляєш? Вона мені зателефонувала і сказала « нам треба розійтись». Без пояснень, просто її примха. Я зовсім не розумію Настю (його на той час дівчини), - ходячи туди сюди, Артем почав розмову зі мною про те, що в нього сталось ранком. – Як вона може? Я ж її люблю, купляю їй квіти, не дивлюсь на інших дівчат!
- Не дивишся?
- Ну…Майже не дивлюсь, про те не зраджую.
- Ну це так. Тьом, може вона тебе не любить? Настя розумна дівчина, просто так вона б не глузувати з тебе, скоріше всього просто не хоче бути з тобою. Почуття – це ж така річ, яка минає. І Настя зовсім в цьому може бути не винною.
- Марія..
- Що Марія? Ти весь час іронізуєш. А я тебе люблю і що? Я ж справляюсь!
- Марусь, я тебе теж люблю. Міцно, міцно люблю.
- Ні, Тьом. Я тебе не люблю, як друга, чи брата. Я зараз говорю про любов між хлопцем та дівчиною..
- Марусь..
- Знаю Тьом.
- Марія! Послухай. Я не можу бути з тобою, тому що не люблю тебе і ніколи не любив як дівчину. Ти мені дорога, як подруга і я не хочу, щоб наша дружба порушилась. Я хочу, щоб ми завжди дружили, а ти була матір’ю хрещеною моїх дітей. Такий баланс.
- Добре. Вибач.
- Я просто люблю Настю. Прости, але я кохаю її, а не тебе.
- Я знаю. Досить. Вибач, Артем, я мушу йти.
- Не ображайся.
- Перестань…
Невдало вийшло розповісти про свої почуття. Найгірше, що я боялася, це саме такої відповіді. Хоча тепер нічого боятися, бо я знаю відповідь моїм почуттям, розумію, що ця любов невзаємна. Тепер залишилось пригнути з мосту. Шуткую, я не з тих людей, що будуть стрибати. Насправді, зараз потрібно навчитись контролювати себе, свої почуття, вміти вдавати не закохану. Чому? Якщо я покажу свої почуття, то інші люди скористується цим і це може спричинити проблеми і біль не лише мені, а й Артемові. А я не хочу цього. Потрібно відпустити його, а я не можу. Але я навчуся..Навчусь!
Саме з таким завданням минали мої місяці, я частенько розмовляла з Тьомою, неначе нічого й не траплялося. Він помирився з Настею (не знаю як, але це йому вдалося). Я добряче здружилася з його однокурсником – Ромою. Рома добре мене розумів, підтримував, навчав
контролювати себе, розповідав приємні і погані моменти з свого життя, але Тьомка все таки залишався найкращим другом. Також, я подружилась з багатьма іншими людьми: Танею, Сашею, Ванею, Андрієм. До речі, Ваня теж хороша людина. Хокеїст, підтримує мене, коли мені не добре на серці і розуміє. Не впевнена, що серйозно розуміє, але уваги і підтримку свою мені віддає. Ще минуло місяць, півтора і я стала доволі мінятися: змінилися стереотипи, стиль одягу, бажання і мрії, думки про людей і себе, я стала доволі популярною.
Напередодні свята випускників я зустрілася з Тьомою, у мене була інформація, яку я сама не очікувала і не хотіла побачити.
- Привіт, Марія, як ти? Ти сьогодні така гарна.
- Тьом, зразу до справи. Я нормально. Ти як?
- Добре. Чому ти попросила зустрітись? В тебе щось сталося?
- Тьом, вчора вечором, я бачила Настю з іншим хлопцем. І вони не друзі, не брат і сестра, це було більше.
- Сьогодні 1 квітня?
- Ні, я серйозно.
В цю секунду я відчула, як настрій розмови напружився і став доволі неприємним. У Артема ускладнилось дихання, моє серце почала битись частіше.
- Ти блефуєш, Маріє.
- Ні, я лише хочу, щоб ти знав правду. Я тепер розумію чому вона хотіла тоді піти.
- Чому?
- Тому що любила іншого.
- Марія!
- Що, Артеме? – Опустивши очі, я запитала.
- Ти думаєш, що якщо стала популярною, тебе всі люблять, то ти маєш право знищувати моє щастя?
- Ні, Артеме! Я ж..Я ж навпаки стараюся достукатися до тебе. Навіщо мені робити тобі боляче?
- Тому що ти ревнуєш! У тебе є все: ти популярна, маєш багато друзів, гарно виглядаєш, поважна особа. Не хватає лиш мене! Тобто кохання. Ось ти і вигадуєш будь-що, щоб бути зі мною.
- Ні, я не вигадую. Даремно я тобі вирішила допомогти.
- Ось саме, давай свої поради будь-кому іншому.
- Дружба називається.
Такої образи я ще не чула. Як? Як мій друг міг повірити своїй дівчині, а не мені? Це сумно. Не знаю, що буду робити далі. Навряд все налагодиться, хоча я надіюсь. Головне те, що спочатку він почав менше цікавитися моїми справами, а тепер він обвинуватив мене в обманові. Хоча насправді так воно і було, ну тобто Настя сиділа з хлопцем в ресторані і вони були щасливі. Я не виню її і розумію, що можливо почуття минули. Цей світ оманливий. Але те, що зробив і сказав мені Тьома було однією з найбільших образ в моєму життю. Це просто змусило мене плакати. Навіть дивно, бо давно я не плакала, а тут..Ще й коли це сказала близька мені людина. Хоча я теж винна, бо якби не сказала, що люблю його, то все було б добре. Але його симпатію мені не відвоювати і я не знаю чому, але не впевнена, що хочу цього. Мені потрібно відпочити..Виспатися…
Сьогодні я проснулася о шостій ранку. Не розумію чому, адже я люблю довгенько спати. Одразу ж до чашки з кавою, не зважаючи на те, що у мене 220 на голові. Дівчата, мене розуміють. Ще б пак. Згодом я малювала, потім читала, а ось вже о 9 годині отримала дзвінок від батьків Артема:
- Маріє, ти як?
- Тримаюся, Лілія Остапівна.
- Слухай, доню, наш Артемчик зараз в лікарні.
- Що ? Як? Я ж з ним вчора о годин шостій вечора бачилася. Коли це сталося?Йому краще?
- Не так швидко, доню. Я не встигаю. Та він вчора о годині 9 сів за руль батьківського автомобіля і стикнувся з іншим автомобілем, за рулем якого був водій не в тверезому стані.
- Лілія Остапівна, ви тримайтеся. Все буде добре. А куди він їхав?
- До тебе.
- До мене?
- Так.
- Марія Остапівна, вибачте, це моя вина.
- Та в чому твоя? Ти не винна, хто знав, що він до твого дому не доїде? Ех..Та з ним все добре, лікар каже, що він народився в сорочці.
- Приємна новина. А в якій лікарні він лежить?
- В обласній лікарні, палат 214 Б. Тільки встигни до 3-ьої години, бо далі тиха година.
- Так, я знаю. Дякую.
- Він буде радий тебе бачили, повір.
Саме на цьому закінчилася телефонна розмова з мамою Артема. О Господи, ну чому все так обертається? Я не дуже хочу їхати до нього, я ж образилась. Але я його подруга, правильно буде навідати його, адже він їхав до мене. Хоча навіщо? Дивний він в останній час. Я все таки вирішила навідати Тьому, не тримаючи образу, хоча розуміла, що розмова може бути не солодкою. Купила апельсинового соку, фруктів і його улюблені вафлі та поїхала в лікарню. Розмова буде гіркою..гіркою..Саме про це весь час думала я і заспокоювала себе наступними думками: « Але я сильна. Все так повинно бути».
- Привіт, Тьом.
Його посмішка була щирою, але добре помітна була біль і гіркота:
- Привіт, Марусь.
- Ти як?
- Краще в душі, гірше на поверхні.
- Кумедно. Якщо шуткуєш, то йдеш на поправку.
- Я їхав до тебе..
Артем різко змінив тему. Що в нього, що в мене збільшились зіниці очей, почалася задишка.
- Артем, я знаю.
- Вибач мене.
Він лежав на ліжку і я сиділа збоку. Це нагадувало романтичну мелодраму під яку плачуть жінки і мріють дівчата, але не я.
- І коли ж ти вирішив, що потрібно мені вірити?
- Через пів години мені зателефонував мій друг, він сказав, що також бачив Настю з іншим хлопцем.
- Мм..зрозуміло.
- Ну не могли ж ви двоє змовитися?
- Ні, я не знаю твоїх друзів. В любому випадку, лише менше частку з них.
- Марія, вибач мене ще раз..І..
- Вибачаю. Забули.
- Ні, дослухай..
Він торкнувся своєю гарячою рукою до моєї, коли моя рука була холодною. Різке полум’я неначе опанувало моє тіло, спровокувала мурашки, підвищене серцебиття, тремтіння і страх. Я не знала, що можу зробити, чи сказати. Я мовчала. Так як слова й вирвати з себе не могла.
Я дурень, - стискаючи губи він розпочав: - Я розумію, можливо, ти не повіриш, але я тебе кохаю.
Не смішно, Артем, - я забрала свою руку різко і починала думати, що він з мене глузує, або просто жаліє. Обернулась від нього і дивилась в підлогу. Тим часом Артем трішки під піднявся і продовжував говорити:
- Маріє, мила, щира ти людина. Я зрозумів, що мені не потрібна була Анастасія, мені найголовніше, щоб була поряд ти. Те, як ти говориш і про що ти говориш, твої роздуми, ти.
- Тьом..
- Зачекай, будь ласка. Я люблю тебе і хочу, щоб ти була поряд. Ти для мене цілий світ.
- Артьом, почуття оманливі. Вони минуть.
- Не минуть. Я дурень, чому я раніше цього не зрозумів? Тоді, в день коли я був в ресторані з Настею, там повинна була бути ти, а не Настя.
Злегка посміхнувшись, не від щастя, а від гіркоти розмови я неначе хотіла провалитися під землю. Повернулась, довго осміюючись, до Артема я подивилась на нього і закінчила розмову:
- Я навчилася не вірити оманливим словам. Не довіряти людям, які кажуть, що завжди будуть поряд, чи не зрадять. Навчилась контролювати свої почуття, емоції. Не вмішуватися в павутину проблем. Відповідати за вчинки та поводитись за принципами та власними стереотипами.Ти мій дуже хороший друг. Я тебе шалено люблю, як брата. Можливо, ти подумаєш, що я тобі мщуся, але це не так. Ти чудова людина. Але я хочу бути матір’ю хрещеною твоїх дітей. Я хочу, щоб, щоб, ми не втратили нашу дружбу, щоб не руйнували її. Такий баланс.
Я піднялася не довго роздумуючи, поцілувала Артема в чоло, як брата. Повернулась та пішла до дверей кімнати. Мені хотілось стиснути губи так, щоб не закричати, закрити очі, щоб не заплакати, померти, щоб не відчувати болі. Дійшовши до дверей, вже майже вийшовши з кімнати я зробила великий ковток власної ж слини, насмілилась і обернулась відповівши:
- Буває ж таке. Мінливі почуття. Буває.
Не повертаючись знову я йшла з лікарні, я губила сльози на кожному кроці, солена вода щипала мої щоки, а серце просто. .Я не знаю, що було з моїм серцем. Я такого ніколи не відчувала.
Я вирішила, що краще дати час Артемові. Можливо, він зрозуміє, що він мене не любить. Так дивно все це, він не цікавився моїм життям, справами і почуттями, а тут так насмілився сказати. Мені самій було боляче, я про цю ситуацію нікому не розказувала, думаю, це була велика біль для нас обох. Наступний раз Артема я побачила через 3 місяці. Вже літом.
Я підходила до парку, де стояла два молодика. Там стояв Артем, вже здоровий, але не усміхнений Артем і Рома, мій кавалер (я старомодна, але це мій принцип). Я підійшла до них і обійняла Рому, що викликало у Артема дивний погляд.
- Привіт, Тьом.
- Привіт, Марія.
- А ви з Ромою..?
Пара, - відповів Рома.
- І давно ви разом, Маріє?
- Зовсім ні, лише 5 місяців.
- То ви почали зустрічатися ще до того, як я попав до лікарні?
Так, - опустивши очі відповіла я.
- А чом ж ви не говорили?
- Марія не хотіла розповідати на публіку, тому що вважає, що хто менше знає, то довше ми будемо разом.
- Чудово сказала твоя Марія. До речі, тобі дуже пасує ця сукня.
- Дякую, Тьом. Ром, ми вже йдемо?
- Так, люба, йдемо. Приємно було побачитись, Артеме. Ще зустрінемось.
А тут, я порушу закони і права автора. Зміню головного актора. Актора цього театру, театру почуттів. Правильно було сказати героя та я називатиму його актором цієї історії. Якщо це була Марія, то тепер це буде Артем. Можливо, він від самого початку був головним героєм, але від слів Марії було цікавіше все це почути і розповісти, а тепер..Тепер кінець завершить Артем.
Так ось, слова нашого мученика: « Вона обернулась, а він взяв її за руку. Марія щаслива. Моя Маруська щаслива без мене. Який подарунок був даний Богом, щоб така, як вона любила мене. Чому я раніше, чому я раніше не зрозумів і не відчув цього взаємного кохання!? Я дурень. Ось вона йде, повернута спиною до мене, а я хочу бути на місці замість цього Романа. А можливо так на краще? Він дасть їй все, що вона бажає, а вона стане хрещеною матір’ю моїх дітей.Я втратив свій скарб. Зачекайте! Вона повернула голову. Що вона робить? Хех, Маріє стиснула кулак. Добре, Маріє, я триматимусь. Триматимусь без тебе.»
Я стиснув кулак і обернувшись пішов додому. Один, сам самісінький, із почуттям втрати.