Незнаю. нікого, з тих з ким мені цікаво спілкуватись, хто не був би самотнім. Причому, це взагалі не залежить від відсутності сім"ї, ні від живих бітьків, друзів. Тому це щось, що нам дано і його ніяк не можна відібрати в нас.
В мене був такий період коли я писала листи, але нікому не відправляла, вони мали одного адресата, який їх не отримав. Один з них був про самотність і людей.
Мене це не лякає, я завжди була дитиною, яку могли залишити наприклад на 4 години саму і я знаходила чим себе заняти. З 3ох - 4ох років я вже знала, якщо мені прийдеться провести цілий день в самотності, то я буду малювати, чи щось скаладати, танцювати, спати або піду гуляти, щось в цьому роді.
Мені було завжди важливо бачити, що багато людей отримують задоволення, що спілкуються зі мною. Я взагалі могла розмовляли по 20 годин на добу з різними людьми, в різних компаніях.
В якийсь момент я зрозуміла, що це мене зруйнувало просто. Я не чую, що відбувається. Я не чую взагалі нічого. І тепер в мене досить свідомо звужується круг спілкування тому, що я вже не тяну великої кількості випадкових, навіть і не випадкових людей. Я просто зникаю в цьому кадрі, є всі крім мене. І зараз я вчусь цьому, вчусь мовчанню напевно..