Ми дорослішали. Робили висновки. Вступали до університетів. Ми напивалися.Здійснювали божевільні речі.
Купували незліченну кількість речей. Випивали спиртного на вечірках більше, ніж випивають наші батьки за рік.
Дивились ці фільми-одноденки, фільми-на-все-життя, фільми-катастрофи, фільми-блокбастери на останніх рядах улюблених кінотеатрів.
Вчили щось перед сесією… Видаляли телефони із записної книжки, з надією більше ніколи не телефонувати абоненту. Вели щоденники.
Втрачали друзів.
Починали нове життя. Будували плани на майбутній рік. Дарували подарунки близьким. Сміялися в обличчя небезпеки.
В цьому місті, яке ми любимо всім серцем, і який ненавидимо в глибині душі.
В цьому місті, дивлячись вечорами на пустельні вулиці, думали кожен про своє. Ми просто хотіли бути самостійними.
Ми просто хотіли стати дорослими. Ми просто хотіли бути собою.
Все, щоб ми не робили, як би відчайдушно не кричали про те, що ми вже ні в що і нікому не віримо.
Всі ці плани, що будували, всі ті мрії, все це було тільки заради одного. Все життя, всі роки. Години і місяці.
Ми шукали любов. Ми так хочемо її отримати. Хоча, можливо, менше за все і заслуговуємо. Самотні і горді. З волоссям всіх кольорів.
З розумними очима. З незабутніми посмішками. Ми всі хочемо закохатися.Взаємно. Назавжди. Так красиво, так романтично, так безтурботно.
Як у кіно.
Ми можемо самі собі не зізнаватися в цьому.
Можемо роками сміятися над парами, що тримаються за руку, з того, у що ми віримо, а у що ні, впиватися своєю цинічністю.
Але, кожну ніч, в холодному ліжку, коли знову не вдається довго заснути, ми повертаємося до однієї і тієї ж думки, яка не дає спокою.