Здається, так було одвіку:
глухий паркан… руда трава…
І знову, мов земля об віко,
об душу стукотять слова.

Скрегочуть заступи - допоки
заходить сонце, - а вночі
циганитимуть сни на спокій,
як на півлітру копачі.

Вітри в далечині порожній
шкребуть кущем, немов ключем,
а випадковий подорожній
ворота підпира плечем.

Блукає іскорка в цигарці,
над очі вечір нависа…
Сухим окрайчиком на чарці
лежать на водах небеса.

Ігор Римарук