гостра необхідність чогось тепло-пухнастого, як моя киця взимку, як кілканадцять пар барвистих шерстяних шкарпеток в потаємній шафці домового, що вранці залишає аромати астромерій, сиру та свіжої кави на нашій спільній крихітній кухні.
так, а ви думали, я одна існую в цьому місті рожево-червоних ліхтарів і Того-Самого-Смачнючого-Пломбіру? а ось і ні. нас, як мінімум, двоє: я і Мій Мешканець (але то його власна байка. насправді, він - Володар, а я - Мешканка. але чомусь він вперто цього не визнає. мабуть, намагється піклуватися, або просто… ;). я вас познайомлю. обіцяю.
а ввечері все той же загадковий володар тих самих шкарпеток поринає в ностальгію по колишньому всьому і випускає мильні кульки, щоб линули до зірок, вітаючи міріади інших світів. "там добре - там немає нас, і людей там немає", -дививсь сірими розумними очима в бездонну глибочінь. і так щоночі і до ранку. допоки перші промені сонця не торкнуться дахів сірих холодних будинків.
він мріяв. мріяв, що колись сонце пришле йому рятівне "привіт" і забере до себе. і хоч доведеться залишити улюблені шкарпетки (знає, вони і не його зовсім, та все ж… ;), залишити повітряні кульки, земні мрійливі ночі, споконвічні невирішенні питання, залишити наші сповнені якогось божевільного сенсу розмови, залишити мене наодинці із темрявою, наше помешкання, залите світлом - залишити багато, але ще більше забрати. забрати сніданки та пудинги, пахощі астромерій, сиру та кави, меленої, чи щойно зваренної, забрати герци любові, тонни тепла, децибели щастя та ньютони ніжності.
"не йди", - кажу.
відзеркалюють сльози моєї самотньості в його очах. тиха посмішка.
"не йди…
Лети! Не зупиняйся! Ніколи не кажи "Ніколи"! Немає нічого неможливого! Світ для нас, а це - твій шанс!"
—--
"ну і деж він тепер?"- питає хтось.
десь там, серед сонячного проміння шукай.