Хотя я сегодня была целый день дома, но мне есть что рассказать. Как вчера и планировалось я читала и бездельничала целый день. Проспала целое утро, и решила дочитывать книгу " Фройд би плакав".
С каждой прочитанной страничкой понимаешь что совсем скоро почувствуешь в руках лишь форзац, перечитывая последнюю главу как будто на прощание. Я никогда не верила что это конец книги, что стоит большая точка. Всегда думала что герои живут дальше, просто я больше не могу наблюдать за их жизнью. Целую книгу я как будто путешествовала вместе с Марлой и Х'ялмаром, и с большой радостью приезжала в Киев и проводила дни на пролет с Ильей. Читала мысли главной героини и сходила с ума от безумия…
Аryuo such a dremer?…
«В мене немає ні дому, ні родини, нічого власне коштовного чи постійного. Самі лише випадкові прихистки. Хоча ні, постійним є цей страх. Страх втрати кожного такого острівця примарної стабільності. Я живу у глибокому, гнітючому страху, готова щохвилини просто піднятися і спакувати свої речі (дещо таки маю з речей) у похідного наплічника і чкурнути геть. Без істерик, без прощальних записок, без трагедії, із самими лише проковтнутими сльозами і спробою боротьби із принизливим жалем до себе. Власне, ці втечі я називаю красивим і страшним словом «свобода», ним же і маскую свій страх. Кожного разу втрачатися, тупо перепитувати себе, хто ти, не знаходити жодного засобу висловити відповідь, зрештою, потискати руку Пустоті і заспокоюватися, як вирваний зуб. Я готова до втрати будь-якої хвилини, але не завжди готова до своєї реакції на втрату. І це соромно. Це гнітить. Це обриває псевдоніжки моїй свободі аж під самі її псевдояйця. Я здатна на любову і втечі. Я здатна на сльози. Я здатна на такі тупі і шмаркаті фрази, як оці дві попередні. Я не можу вбити себе за раз (щосили жорстоко засуджуючи нещасних самогубців), зате залюбки вбиваю себе сантиметр за сантиметром щодня. Відтак мені здається, що некроз припинився, а насправді то лише ватно-марлеві пов'язки ілюзій попритискали відчуття відмирання. Мені недоступне просте людське щастя. Я не можу, як всі. Це надто велика розкіш. Було би нічого, якби запросто могла, як не всі. Як непросте людське щастя. Чи доступне воно?… »
"Не можу бути з жодним чоловіком. Усі ви — убивці свободи. Чи то пак, я стаю убивцею свободи, як тільки-но заприсягаюся жити разом із чоловіком. Кохані й некохані, справжні й помилкові — від усіх вас просто хочеться втікати. Бігти на волю, голосно кричати, не озиратися назад. Не просити пробачення — однаково ви цього не любите і не пробачите мені ніколи. Не пробачите мого прощення пробачення. Вам потрібна Дикість, що уб'є вас, що розірве нас на шматки, а потім буде збирати докупи. Можливо, то вже буде інша жінка. Та, що прийде за мною. Вона не помилиться — у мене дуже глибокі сліди… "