Вона була досить звичайною. Декотрі вважали її дивною, інші творчо-талановитою, а ще інші дурепою. Були й близькі їй люди, які любили її й котрих любила вона.Принаймні так вважали вони і вірила вона.
Її життя складалося з постійних переживань\вражень\захоплень і, обов*язково, почуттів. Без них вона не відчувала себе живою. Мала властивість швидко закохуватись і довго переживати той гіркий вже присмак… Але ніколи не шкодувала ні про одне з цих почуттів, бо вони надавали їй чогось нового, «свого» повітря для життя.
Останнім часом в її житті все відбувалось досить швидко. Розчарування, за ним швидке захоплення..швидка закоханість і майже одночасно з закоханістю теж саме розчарування. Більш за все дратувало, що вона не могла знайти логіку в усих цих подіях, а причинно-наслідкові зв*язки вже давно не в моді. Єдине, що заспокоювало, почуття. Їх вона віддавала клавішам своєї клавіатури, або паперу свого блокноту. Це були її єдині, по-справжньому вірні, психологи. Йдучи по життю з відкритою душею, не приховуючи правди, вона зазнала багато втрат і неприємностей. Ця клята щирість ставала причиною в нерозумінні, але інакше вона не могла. Інколи вона могла дозволити собі режим «як всі», але то було рідко і то тоді, коли ситуація вимагала.
А роздуми не полишали її і без того неспокійний мозок. Повертались шматочки минулого фемінізму, думки про власну недосконалість, як маньяки просто переслідували. Аналіз власних «косяків» теж не особливо радував. Давно забута паранойя теж нагадувала про себе. Одним словом все і зразу. І рятуватись було нічим. В алкоголі й сигаретах вона не знаходила вирішення проблем. Друзі..як завжди намагались розгадати, що ж потрібно робити і коли спроби завершувались невдачами, просто намагались бути поряд. Це втішало. Принаймні трохи. Почуття того, що за тебе непокояться надавало якоїсь вагомості. Жахливо бісить, коли ти намагаєшся щось для себе роз*яснити, але не виходить. Бо відповідь «нічо» - це повна неаргументація, а хотілося б врешті-решт заспокоїтись. Читаючи книжки і слухаючи музику, вона шукала відповіді і спокій. Свободу від життя, але – протилежну самогубству.Губитися у цьому всьому не входило до її планів, але іноді навіть подобалось. Бо коли в тебе відчуття, що ти нічого не знаєш, то все приходить в голову самостійно, ніби так і має бути. Все та ж течія підмивала ноги. Але тримаючись руками за повітря, вона продовжувала йти проти неї. Вона була певна, що саме на цьому шляху одиноко лежить десь її правда. Можливо замаскована і схована, але неодмінно її. І ще вона знала, що нікому її не віддасть. Бо то вже буде тільки її правда. Особиста. Вкрасти яку ніхто не матиме права. Тому знову й знову вона вмикала режим «on» своєї мужності і, витираючи випадкові сльози та наново фарбуючи вії, наспівувала пісню своєї долі, щоб не збитись з цього шляху…
(с)