И вот только я собралась с мыслями и решила прочитать оригинал батрахиомхии, как трах-бах и всё тут. Зашла на первую ссылку в надежде почитать (на самом деле в надежде, что ссыль не откроется), а там ЭТО! Прочитав первые строки, я долго думала почему то оно это или не оно…но при виде слов рафаэлло и бля, до меня начало доходить, что и Чингачкук там ни при чём по логике вещей. Вобщем цените сами эту вещу…
- Чінгачгук майже засинав біля вогнища і мріяв про найчорніший шоколад у всесвіті… Рафаелло, бля! Кохана нарешті зможе забути про пальто зі зміїної шкіри та коралі синього перламутру. Вона почне мріяти….Вона, нарешті, почне мріяти про свої думки, про свої справжнісінські думки, а не навіяні меркантильним запахом жиру старого вігваму. Досить, досить бля! Немає сили терпітіти оце Грибовецьке сміттєзвалище. Бо ніхто не впевнений, що зможе зачепити душевні струни Обивателя — вони в нього як були, та і залишаться споживацькими — націленими на добротний кусень ковбаси, хороше пиво та неголодний шлунок. Його інтереси як замикалися, так і будуть замикатися у височезних надбудовах оперезаних захисним колом терноплоту. Боже, патку, Рокфеллере!!!… Синім, синііііім!!! Рожево-синім постулатом чи апостолом чи постолом була, буду і єсмь…. Мій єдиновірний Чінгачгук має собі за правило головні принипи ведення ідіанського господарства: Кірхен, Кічен, Кіндер…. А про коралі ні бум-бум…. Хочеться чогось незвичайного, можливо навіть бліднолицого, але особливого, не адаптованого до моралі великого Моніту… Бо всяка мораль приходить з запахом, бо запах ховається в найпотаємніших закапелках наших рук-ніг-піхв. Він тут-він-там-він-десь-він-всраці. Тавтологія початку: кінець тавтології. Запах біля нас.
— Але, пані Вігвамова, пані велика Скво, не варто зараз забувати і про Могутнього Кім Чен Іра, я хочу зробити Велике Верховне Китайське попередження…. Бо все це сон — сон великого Червоного Китайського Метелика, так казав покійний Селін.
— Якби ви знали, борці за Традицію, що я бачу кожен день…. Вогнище, здобні корінці та м’ясо вбитого ЗВІРА… Кров, стид і хіть…. Вбити, принести і пишатися… Вогонь дає життя, вогонь дає силу, вогонь дає сором, вогонь дає… смерть. Терапія смерті, трепанація совісті або ексгумація свідомості… Що далі? Вихованнядітейвтрадиціяхубивць… Іскри в обличчя, п’яний шаман і не твоя цнота… Шаманобог… Індіанське середньовіччя… Але це би ще півбіди, якби була надія на Карнавал…Як хочеться побачити. А ще більше – відчути рухи, хтиві жіночі рухи, рухи племені… бажання семені… смерть народу… Але з року в рік схема прогресує: вогонь залицянь, коітус, насеруматері подальшежиття… Сон – єдина альтернатива….
— Але моя утроба волога, зранку вона покривається цяточками роси, і коли я сходжу на коня, вона квакає немов жаба перед холодом. Якби моє лоно хтось засипав насінням папороті, то проросло б воно, і вже після першого приходу бізонів люди могли б пити з нього воду — таку холодну і стрімку, немов з найглибших джерел Артезіани.
— Сумно бачити оленя в терні… Прикро сидіти поміж Маніту і Великим Звіром… безпринципно… Віра. Віра спасе… віра в Праоленя. Він вийшов з ріки, він жив у воді, поміж каміння і спав у рясці… Сила вологи дана була Звірові. Сила духу, сила вуха, сила бесмертного Ока у ньому… Благо-род-ство… Коли він проходив по полонині, грали в роги березові, сурмили осана… І змій був рабом а не вуйком і благодать не мала між ногами горба… Вона – без статі… Вогонь, братику, вогонь, сестро. Вогонь… Вічний, непорочний…. Сала… не треба, бульбоїдство прикре… А цимбали світу від світла… А сопілка -- душа прерій і радість гуцулам…
— Коли горять прерії плаче трембіта, коли палають лампаси — стогне дримба. І немає цьому ради. Йду по спалених травах — я ковтаю спориш, я їм власну землю. І вилазить кам’яний хребет гір, і забиває мокасини гірке каміння осені і скресають стріли серця наших ворогів. Вони наповнені медом, вони б’ються в шаленім екстазі крові, проштовхуючи її по кишках і трактах, судинах і капілярах суглобах та кістках. Коли помирав Великий Ведмідь і перша краплина крові падала на гаряче каміння, -- починалася фієста — у повітрі пахло плазмою, лейкоцитами, кислотами. Кістки викидали за межі — по них приходили звірі. Я все це колись тобі розкажу, але цю сагу можна почути лише тоді, коли зацвіте собача кропива, бо тільки коріння цієї трави сягає вглиб захоронень, тільки вона обвиває могили, висмоктуючи з них соки легенд, таких живих і незрозумілих, немов надводний світ перелетнів. Її розповіла мені одна індіанка племені Сіу — покинута і стара, самотня як палець. ЇЇ звали Роза і вона помирала у страшних корчах. То був 14 рік від першої зустрічі — найжахливіший рік для індіанців. Тоді кожен з них, хто залишився живим, поспіхом збирав свої клунки і йшов на Північ, долаючи в день десятки кілометрів. Живі вагони людей, які радше нагадували тварин. Вони йшли туди, куди дули вітри пустелі, бо щиро вірили, що тільки за вітром можна знайти щастя. Вона ж залишилась тут, бо не могла йти. З її вух стікав гній, а з-під старечих повік на висохлі, спалені сонцем груди скапувала цукрувата кров. Потворна жінка з квітучим ім’ям. Коли вона розказувала свою таємницю, я не міг приховати огиди. Хотілося втекти кудись подалі й забути про оту обтягнуту шкірою груду гнилого м’яса. Та жага знань перемогла… Тепер я єдиний хто знає про ЦЕ. Роза давно мертва, бо для індіанця самотність, то завжди смерть. Хм… іронія життя… носити в собі багатство, яке не дає жодного прибутку, притискає тебе до землі, викручуючи подекуди м’язи, а потім повільно вбиває, витискаючи тебе зсередини шкіри. Ці знання збільшуються з кожним днем, вони пульсують немов живі, займають увесь твій простір, і ти, зрештою, покидаєш сам себе, соком витікаєш на землю. Якщо не боїшся такої смерті — по весні приходь до мого житла. І слідкуй за кропивою — вона розкаже тобі багато цікавого, але завжди стережися тих місць, де її багато, бо там могили.
— Три літа тому, коли місяць молодик лише вп’яте сходив на небо, пришла в табір стара куниця, беззуба, обскубана, але з великою мудрістю в очах. Десь дві ночі ходила вона довкола мого вігваму, винювала щось, дерла кігтями мох і їла землю. На ранок третього дня застала я її перед входом у житло. Куниця сиділа наче кам’яний ідол, біля якого наш шаман їсть гриби і курить трави, а потім вирішує бути війні чи миру, йти на семінолів чи на апачі. Однак, як тільки побачила мене, щось стрепенулося всередині мудрої тварини, очі ледь не вилізли з орбіт, а кігті впилися в коріння старої смереки. Зраділа, несамовито зраділа куниця, коли я винесла їй шмат, впольованого недавно зайця. Зжерла його одразу і почала тягнути мене за мокасин десь вглиб лісу. Вже сонце сідало за обрій, як вона зупинилась… тричі пустила гази, тявкнула наче койот і зникла в хащах. Довго я слухала, як вітер блукає поміж дерев, а зозуля рахує дні до початку осені, і навіть не помітила, як на галявину вийшов якийсь лісний демон. Був він блідий і мав щоки порослі волоссям. На одному плечі ніс полотняний мішок, на іншому грубу знизу, але тонку вгорі палицю. Він підняв мене з землі, гладив волося і лизав щоки. Потім дав пити води, що пекла горло і гріла лоно і взяв мене. Він брав швидко і сильно, а коли змучувався – бурмотів щось, а потім слинив пальця, запихав мені до заду, шпортав там, а витягнувши облизував і реготав як навіжений. А потім знову брав.
— Не втішай себе дурними сподіваннями, не вибавлюй свій мозок п’янкими думками, а тіло молоком. Твоє дитя буде мати кінську подобу, бо вершник, який приїхав зі Сходу ласкав свою тварину немов жінку — він пестив її звечора, годував досвіт сонця, а коли сходив місяць, його світлі щоки сяяли в її очах як озима зоря. На тобі тавро звіра, і син твій буде звіром.
— Згинь сперед моїх очей, дурна собако, твоє старе нутро поточене червами, а мозок грибами. Ти сам схожий на тварину — мерзенну, облізлу жабу із жовтими пластами шкіри на тілі. У твоєму животі — озера гнилі, а серце повне отрути. Якби моя воля ця мерзенна плоть давно не смерділа би біля наших вогнищ, бо мав ти піти в землю ще до мого народження…