— Університет імені І.Карпенка-Карого, в якому ви навчалися, все-таки більше дав вам як режисеру? Чи більше чогось відняв?
— У «Карпенка-Карого» є необхідний творчий простір. І мені жодна кіношкола Європи не дала б цього досвіду. Передусім я кажу про людський контакт і душевне співпереживання.
Спочатку я вступила на юрфак, на якому довчилася до рівня бакалавра. Але мені подобалося кіно. Адже був і в юридичній практиці чудовий досвід для кіно — суди, розбірки всілякі. Але паралельно готувалася в «Карпенка-Карого». У бібліотеці мистецтв провела, мабуть, півтора року!
Пам’ятаю, що саме тут я прочитала інтерв’ю Отара Іоселіані… І буквально закохалася в нього! Розповідала потім усім, що він мій улюблений режисер.
Уже в інституті потрапила на курс Михайла Іллєнка. Почала писати сценарії. У нас була творча сім’я — хороший дружний курс. Ми від душі грали, як уміли.
Але проблеми почалися пізніше, коли момент ейфорії минув… Адже кіноіндустрії в Україні немає…