Ким би не була людина – королем чи жебраком, одинаком чи батьком величезної родини, вона залишається самотньою. Навіть у щасливу мить пробігає холодок десь біля серця, коли на долю секунди зазирнеш у себе. І злякаєшся тієї нездоланної відокремленості своєї сутності.
Людина буває самотньою в любові. Вона прагне єднання, а залишається самотність і спустошення. Вона блукає у непроглядному мороці, шукаючи, чим відігріти і заспокоїти стривожене серце. У палючих пісках вона шукає, чим погасити пекучий вогонь, що породжує біль, але не може розтопити крижаних стін між нею і тим, що поза її сутністю.
Яка має бути страшна вічність для того, хто відчув муки відчуження – від усіх і всього. Від сім’ї, від друзів, від ворогів і від Бога. Від свого власного тіла, яке стає не храмом, а в’язницею для пошарпаного духу.
Немає сенсу кричати, ані благати, ні проклинати. Стіни німі. Холод. І обличчя, посмішки, очі, руки – мільйони мерехтливих тіней у вируючому маскараді, назва якому – життя. Немає жодних ліків від самотності. Є вічний біль. І шлях до пустельного берега по той бік страждань.