- Ти ж знаєш, що Пітер маршал війська і він повинен стримати навалу!! Їхнє вторгнення почнеться з дня на день - сперечався Грегорі.
- Сил в нас достатньо, навалу стримаємо, правда при командуванні Пітера втрати будуть менші ніж при будь-кому іншому, але життя декількох сотень відьмаків ніщо, в порівнянні з життям цієї дитини.
- Я поведу військо, - сказав Грегорі. - Лорі і Аш великі воїни, разом ми здолаємо ворога. Батько буде тут завтра.
Крістіна забилась в куточок плачучи і обіймаючи маленький згорток білих пеленок. Грегорі вийшов.

- До зустрічі кохана! Я завжди буду з тобою, будь що, буду з тобою і з нашим скарбом. Двері зачинилися з ляскотом. Хельга повернулась поратись біля свого казана. Бесліор провів Крістіну з дитиною в кімнату на горищі. Потім знову перекинувся на собаку і зайняв своє місце біля кліток.
Ніч була спокійна. Всі в домі очікували на Пітера.
Він з’явився ближче до обіду.
- Хельго! Грегорі казав ти хочеш мене бачити. - Заявив про свій приїзд Пітер.
- Саме так, Пітере, - усміхнулась Хельга, - Рада бачити тебе. О то в тебе нова військова форма? Ех, була б я на років 600 молодша - зареготала Хельга.
- Давай по суті Хельго, мені ще до Вінсторду повертатись!
- Хаха насмішив, ти не повернешся туди більше. Дитину треба рятувати. Тільки твоя сила зможе створити надійний захист довкола дитини.
- Про що ти говориш?
- Про розвій-чар, голубчику. Твоя сила буде щитом, який відбиватиме нечисть від дитини і ніхто не зможе його пробити. Майже ніхто!
- Але тоді я втрачу всі свої здібності.
- Ти маєш вибір?
- Завжди є вибір.
- Не цього разу. Боляче втрачати те, що збирав стільки років. - Іронічний сміх Хельги ще більше збурював кров в жилах Пітера.
- Я готовий заради утвердження миру.
- Ти всього лише засіб для виконання мети, з цим потрібно змиритися. Дотепно, зробив вибір без вибору. Хаха, ну думай що то твій вибір. – Хельга, дико сміючись, простягнула закорковану баночку зі сльозою і показала її Пітеру. - Вибір зроблено Пітере, ще задовго до сьогодні.
- Що я маю зробити? – Не стримуючи емоцій говорив Пітер.
- Бесліор, дитина - зі всією серйозністю крикнула Хельга. Собака підірвалась і за мить перекинулась на чоловіка, котрий пішов на горище і приніс згорток.
- Пітере, тримай склянку - простягуючи кришталеву посудину Пітеру, Хельга в другій руці тримала ніж. - На ріж, випусти сюди крові!
Сама розвернулась і набрала крові в дитини.

- Достатньо? - перепитав Пітер.
- Хо хо, а ти щедрий. Ще мені на вечерю залишиться! Вийдіть всі, тут зараз буде творитись майбутнє.
Бесліор взяв дитину на руки і вивів Пітера на горище. Довго стукало, гупало, гуло, крехтіло, стогнало в будинку і врешті закінчилось великим вибухом. Пітер втратив свідомість. Сили його покинули….
Коли він очуняв, дитина спойкіно спала. Його насторожила відсутність Крістіни, котра ніколи не відходила від сина.
- Хельго, де моя невістка? - гукнув Пітер, коли спустився на перший поверх.
- Пітере, нема в тебе більше невістки. Тут тільки ми!
- Що? Поясни, чи я чогось не розумію?
- Пітере, ти ж добре знаєш, що твоя Крісті вампірської породи, а коли вампіри кинуть клич, то усі тої породи відгукнуться, Крісті не виняток. Грегорі нездатний буде зупинити Крісті, бо він її кохає. Аш і Лорі ще не достатньо сильні, щоб протистояти Грегорі, коли він попробує врятувати Крісті. Лише ти зміг би це зробити, але ти, хаха, безпорадний. Відтепер і навіки!! Втікай, рятуй дитину. Вас не зможуть дістати.
- Де Крістіна?
- Вона надійно схована. Далеко звідси. Більш нічого тобі не скажу. Бесліор знайде тебе, як повернеться. Нехай він залишається завжди біля тебе.

Читать на Вьюи...

Я прийшов на міст зашвидше зазначеного часу. Тут завжди було багато люду. Тому знайти когось особливого в цьому натовпі, тим паче, що ти ніколи не бачив цю людину, було фантастично. Простоявши хвилин 15 на мості, в очікувані зустрічі з батьком, нічого особливого не сталося. Велике місто метушилось, жило своїм життям. Як тільки міська ратуша продзвонила першу годину дня, з-за рогу зявилась чорна машина. Проїхавши міст вона поспіхом припаркувалась на протилежному боці. Вікно зі сторони водія опустилось і висунулась рука з амулетом, такий самий голоуб який висів у мене на шиї. Це був знак.
Через пару секунд я вже сидів в машині біля водія.
- Доброго дня, - привітався чоловік в чорному костюмі і сонцезахисних окулярах.- Марко?
- Доброго, так це я, - схвально кивнувши головою відповів я.
- То добре. Ви мене вибачте, але я мушу це зробити. - водій різко встромив голку шприца в моє стегно і миттєво ввів весь вміст. Через хвилину машина покотилась.
Прокинувся я на задньму сидінні, коли на дворі вже сутеніло. Машина все ще їхала кудись невідомо, за кермом сидів все той же водій. Перше що мені спало на думку це встромити в нього свій кинджал, але в кишені моєї куртки було порожньо.
- Навіть не думай це зробити, чи ти хочеш розбитись? - Насмішкувато сказав водій.- Не переживай, мені ти можеш довіряти. Я Гаррі, Гаррі Чевський.
- Марко Брок.
- Брок? - Різко і здивовано перебив Гаррі – Брок, хм ну нехай буде так. - Ще голосніше ніж вперше розсміявся Гаррі.
- Мені не здається все таким смішним як вам!
- Як тобі Марку, як тобі. Давай перейдемо на ти, так краще спілкуватись, а то їхати нам ще години з дві. Нууу якщо ти хочеш то в мене ще є трошки снодійного, але думаю не варто, бо тоді нам обом буде не цікаво.
- Не треба більше снодійного. Може є щось попити?
- Там під заднім вікном є вода, спожиткуй наздоров'я.
- Дякую, - спрага була настільки сильна, що я вихлестав зразу маленьку пляшку води. - Може поясниш, в чорта, куди ми їдем?
- Ми їдем в гори, до твого батька, Марку, ти ж лист читав?
- Ну читав.. Але що з того? - Спокійність Гаррі розвивала в мені все більш психозний стан.
- А кинжал бачив з голубом? - то моя робота похвалив себе Гаррі. - Титаніт покритий чистим сріблом. Найміцніний сплав на всій землі. А медальйон? Бачив? То Семенова робота, він любить такі штучки виробляти.
- Вам не вдасться заговорити мені зуби! - відчуття тривоги все більше і більше наростало в моїх думках.
- Так я і не намагаюсь, просто хочу тебе заспокоїти, хочеш візьми собі свій кинжал, якщо тобі так буде спокійніше, він на сидінні біля мене. Тільки прошу тебе, не роби дурниць. На дворі небезпечніше ніж всередині.
Я підтягнувся до переду і на передньому сидінні справді лежав мій кинжал.
При спробі взяти кинжал до рук, ще один шприц заліз мені в руку і я знову відключився.

Читать на Вьюи...

Вміст коробки був незрозумілий мені так само, як і той факт, що отримав я її рівно через рік після зникнення дідулі.
Значить дідуля живий- подумалось мені- можливо він в небезпеці, але живий, тоді потрібно його рятувати.
Пергамент, який додавався до кинжала та медальйону, був запечатаний восковою печаткою з подібним зображенням голуба, але всередені він виявився пустим.
Три дивні речі, з дивної посилки, в дивний час, здавались для мене більше ніж просто чиїмись витівками. Одночасно, вони закривали переді мною двері будь-якого розуміння що діється навколо. І ніхто не в змозі був пояснити що робити з тим всім, був би дідусь він би пояснив. Пергамент не піддавався дешифрації. Вогонь, вода, дзеркала, лупа, раз за разом розбивали мої надії на відкриття тайного змісту.
Відтак мені нічого не залишалось, як придумувати з тих речей історію з логічністю, що хоча б якось пояснила б мені можливий зв’язок між ними та зникненням дідулі.
В глибоких безплідних роздумах я просидів до вечора, аналізуючи кожну дрібницю, але жодного зв’язку, жодної підказки, жодної змоги прочитати явно зашифрований пергамент.
Михайлович!! Поштар єдина нитка яка зв’язує відправника і одержувача.

-Я чекав тебе, правда думав, ти прибіжиш швидше, - сказав Михайлович.- Сідай.
В тьмяній приймальні пошти стояв наготований стіл на двох. По обидва боки дві обдерті дерев'яні табуретки, на одній сидів Михайлович. Яблучний пиріг і чайник - єдине, що стояло на столі. Негусто, але що міг дозволити собі старий поштар, для двох людей того достатньо.
- Ти, напевно голодний, - продовжив Михайлович, - пробуй, сам сьогодні готував.
- Ви знаєте щось про посилку? - Відразу перейшов я до справи.
- Може щось і знаю, але ти їж, пробуй - усміхнувся Михайлович.
Я присів на другу табуретку. Михайлович поклав мені шматок пирога і налив горнятко чаю. Я направду був голодний, бо цілий день сидів і ламав голову над тою посилкою. Ми так просиділи до пізньої ночі в повній тиші, яка гнітила мене більше ніж те, що я ніяк не міг наїстися пирогом.
- Ну що ж, ти прийшов до мене за відповідями і не підеш доки їх не отримаєш. Я зможу тобі їх дати. Витягуй пергамент і кинжал.
- Ви ж не просто поштар?
- Не просто, - усміхнувся Михайлович.
Він взяв пергамент в мене з рук і розгорнув його на столі.
- Написане кров'ю - відкриється кров'ю, - глянув Михайлович в мої очі.- Не боїшся?
- Дороги назад нема.
- Давай сюди руку.
Я підкотив рукав своєї сорочки і поклав праву руку на стіл. Михайлович взяв пергамент і підклав під лікоть, в іншу руку взяв ніж і зробив розріз по передпліччі. Кров подзюркотіла по руці і скапала на пергамент.
- На, приклади, - і простягнув білий рушник.- Все добре? - перепитав він.

Потім взяв пергамент і розмастив кров по всьому листку. Приклав пергамент до вікна і відійшов.

-Йди читай, питання потім.
" Дорогий Марко, в тебе, мабуть, багато питань повязаних з тим, що відбувається зараз довколо тебе. Повір мені, ти зможеш дізнатись всю правду про своє життя, але згодом. Нам потрібно зустрітись. Коли ти прочитаєш цей лист я дізнаюсь. Буду чекати тебе рівно через 12 годин на мості, на сході міста. Одягни медальйон і нехай він завжди оберігає тебе.
З любовю. Твій батько Грегор. "
Дочитавши листа я подивився на годинник, циферблат показував рівно 1 годину ночі. Михайлович кудись зник. На столі ще стояв шматок пирога і записка.
" Марко, ти все дізнаєшся завтра, вибач, однак я не міг розказати тобі те, що ти хочеш знати. Постарайся не спізнитись. Богдан Михайлович
P.S. будь обережний, завжди тримай кинжал при собі. "
Думки роїлися в моїй голові… Батько живий, але ж дід казав, що вони з матір’ю померли під час пожежі в будинку, котрий згорів дотла. Чому мене стільки часу обманювали, для чого стільки тренували? Хто такий Михайлович насправді? Чим вони з дідом займались? Куди пропав дід?
Потік думок перервав гучний гавкіт сусідського собаки і скрегіт хвіртки. Великий собака побіг в темряву.

Читать на Вьюи...

— Дякую за доставку, Михайлович - хрипким голосом промовили руки і з гримотом двері зачинилися прямо перед носом поштаря.

—Хех, зазвичай ти був привітніший, - сказав Михайлович розвертаючись та почовгав до свого транспорту. Хоча ноги зраджували Богданові, останніх років так п'ять, проте дід ще міг осідлати залізного коня і без поспіху, зигзагами їхати до пошти.

Чесно кажучи, пошта у нас в окрузі дивувала всіх. Старезна хата, під стріхою якої оселились зграя голубів. Звичайне явище в місті, подумаєш, голуби, але там їх було, таки, багацько. Навіть ходили легенди, що пошту приносять саме вони. Та й дядько Богдан, коли ми ще були дітьми, старався всяко цю легенду втілювати у житя. Бувало не приїхав бобік, поламався, чи ще яка біда в дорозі трапилась, і тоді поштар без роботи сідав в парку і починав підгодовувати насінням голубів. От кидає їм насіння тай свариться на них, бідкається, що тепер прийдеться пошту шукати по лісах, полях, а ще якщо ті шибеники впустили листа в річку, то взагалі халепа, не знайдеться ніколи, втрачена пошта.

Богдана я знав давно, він був старим другом мого діда Петра. Часто двоє старих збирались за партією шахів.

Я жив з дідом від самого народження. В добротному двоповерховому будинку. На першому поверсі була кухня, дві кімнати - моя і дідова та маленька вітальня з телевізором.

Другий поверх займав великий тренувальний зал, обвішаний старими мечами, сокирами, списами, луками і арбалетами. Підлога була застелена м’якими матами. Стіни розписані малюнками сцен з лицарських боїв, які напевно історично сягали середньовіччя. Тренування в цьому залі проходили тільки для двох людей. Мій дідусь тренував мене з 6 років. Кожного дня він навчав як тримати меч, відбиватись щитом, стріляти з лука, кидати спис чи просто голіруч дати кому прочухана. Моє навчання тривало довгих одинадцять років, допоки дід не зник.

Читать на Вьюи...