Viewy — социальная платформа

Чи любимо Україну як Тарас Шевченко?

SASHABN — Wed, 18 Apr 2012 21:00:35 +0300

Тарас Шевченко в колі його сучасників був, як відомо, художником і поетом, бардом і дисидентом, солдатом і засланцем. Він не був ні політичним лідером, ні вождем суспільного чи народного руху, ні поводирем гайдамаків-повстанців.

Водночас за суттю всього зробленого ним, за підсумком усього життя став набагато більшим – Великим Кобзарем, котрий “отверз уста” “німим братам своїм” і заповів нам жити “в своїй хаті”, де “своя й правда, і сила, і воля”.

Для розтерзаної імперіями і пригнобленої кріпацьким гнітом України це була, кажучи сучасною мовою, програма політичного, соціального й національно-культурного визволення, проект розбудови незалежної держави. Саме тому Шевченко став духовним Мойсеєм українського відродження. І такими залишаться його роль і значення в історії України назавжди.

Однак треба пам’ятати й цінувати його і як людину, котрій випала стражденна доля. І саме як людині маємо простити йому “вольності”, слабості, а може, й гріхи. І не кидати в нього камінь, бо казав Ісус Христос: хто без гріха, той нехай першим кине в мене камінь.

Сьогодні ж, як відомо, є не лише бажаючі кидати каміння в Шевченка, а й новоявлені герострати, які роблять недолугі спроби спалити його всього. Не виходить. І не вийде. Бо є поезія Кобзаря, в якій виражена душа народу. І найперше – в ній виражена любов до України.

Важко навіть назвати іншого українця, для котрого ця любов була б такою абсолютною, вселенською, непорівнянною ні з чим сущим:

Я так її, я так люблю Мою Україну убогу,
Що прокляну святого бога,
За неї душу погублю!

Знаю, яку бурю дискусій викликали й досі викликають ці слова і в ортодоксів віри, і в атеїстів, і в усіх шанувальників творчості Тараса Шевченка. Втім, це інше питання – про Бога, про святу віру. Тут говоримо про українську національну ідею, зміст якої чимало наших політиків, політологів і різних щирих патріотів і досі з’ясовують.

Однак що дивно – навіть не згадуючи при цьому Кобзаря! Хоча цілком очевидно і зрозуміло, що витоки, суть і зміст національної ідеї – це передусім любов до своєї Вітчизни. І не просто любов, а й уболівання за її долю, за свій народ:

Світе тихий, краю милий,
Моя Україно!
За що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш?

Актуальність цих рядків, як і загалом поезії Тараса Шевченка, за понад півтора століття не тільки не втрачена, а, навпаки, лише зросла. Адже коли перечитуєш цей та інші вірші, душа крається і болить.

Не лише за історію України, а й за її сьогодення. Справді, усім щедра та багата, вона знову розрита-сплюндрована, вкотре пограбована. Тільки вже не чужими, а своїми “копачами”.

Майже вісімнадцять років, як проголошено незалежність України, а у нас ніяк не закінчиться те ненаситне первісне накопичення, “накопування”, “прихватизація”, дерибан. Уже чи не вся Україна – як розрита могила, а кінця-краю тому копанню й переділу-рейдерству не видно.

А що ж ми, “маленькі українці”, одвічні гречкосії? Знову терпимо-потерпаємо – хто здирство “не так тіїх панів, як тіїх підпанків” (Шевченко), а хто й наругу “пропорційної” до них влади.

Тепер ледь не в кожного другого власника фірми – тіньовий оборот і свій “трудовий кодекс”.

У Херсоні голодні робітники, з блідими схудлими обличчями – вже майже півроку без зарплати – захоплюють від безвиході не лише адмінбудівлі заводу, а й місцевої влади. На Київщині, у Бориспільському районі, у селі з красивою назвою Щасливе селяни два роки не можуть повернути вкрадену землю, і жодна влада не допомогла.

У Криму, в селищі Мирному, вже не стукають у двері господаря з ордером прокурора, а спершу кидають гранату.

І куди не поїдеш по Україні – отакі-то тепер “мирні” і “щасливі” міста і села – страшні наші “херсони”! З ким не поговориш – скрізь безгрошів’я, безробіття, безнадія. Хто терпить холод, а хто й голод. Кому ліки ні на що купити, а кому нічим і ніяк дістатись до далекої лікарні.

Походами на Київ відстоюють свої права водії, пекарі, аптекарі, малі підприємці. Знову готуються до походу шахтарі. А як “ощасливлює” жителів самої столиці київська міська влада на чолі з Черновецьким, встановивши воістину космічні побори за все на світі – за собак, за кішок, за вхід на цвинтар тощо – ні в казці не розповісти, ні пером описати.

“Німці такого під час окупації не витворяли”, – так тепер кажуть про “рідну” владу старожили Києва.

Зрозуміло, не від щасливого життя щороку з карти України зникають до тисячі сіл і хуторів. Лише цвинтарі стрімко розростаються, у два-три рази розповзлися за старі межі, йдемо передчасно до ями. До півмільйона щороку. А ще мільйони – і заради шматка хліба, і в пошуку просвітку в цьому житті – подалися в найми по усьому світу. Діти ж їхні при живих батьках застаються дома сиротами й напівсиротами.

Чому ж так? Звідки це горе? І куди ми взагалі йдемо? Очевидно, і вже давно зрозуміло – не туди. Не тією дорогою. Не за тими керманичами. Бо у них, лідерів нації, влади, у так званої еліти не так крається серце за Україну, за свій народ, як у Тараса Шевченка.

Бо вони, як писав Кобзар, люблять на братові шкуру, а не душу. А ще народна приказка каже: любив вовк кобилу та й зоставив хвіст і гриву. Отакою є, з дозволу сказати, “любов” наших нових господарів життя (як вони самі себе почувають) до свого народу, до своєї країни.

Отака їхня “любов”, звісно, не має нічого спільного з тією, з якої починаються патріотизм, національна ідея як така, служіння своєму народові. Отож треба визнати, що саме з відсутності у керманичів держави, бізнесової й політичної еліти національної ідеї, любові до України, яка передбачає й турботу про благо народу, тривають і перманентно загострюються політичні, соціально-економічні, фінансові, газові, бензинові, хлібні, м’ясні, молочні й інші кризи.

Подолати цей безлад, біду і бідність основних верств народу, розбудувати сильну незалежну державу, вийти на цивілізаційно-стовповий шлях соціального прогресу та благополуччя – ось що сьогодні означає любов до України, ось у чому суть національної ідеї.

А що робить для цього влада? Прикрившись ширмою світової кризи, вкупі зі своїми бізнес-патронами, вкотре так пограбувала і заощадження, і скромні доходи населення, як ніхто й ніде у Європі та цивілізованому світі. Якщо хто й сподівався останніми роками, взявши кредити, зіп’ятись на ноги, зажити по-людськи, то тепер згадують Кобзаря: “Добра не жди…”.

А ми – “славних прадідів правнуки погані”? Чи любимо Україну так, як Тарас? І головне – що робимо для того, щоб Україна не була убога, наче удовина хата край села?

Очевидно, нам потрібно змінювати владу, яка не виправдала довіри народу, по-іншому будувати державу й суспільство, за іншими законами. Пригадаймо – за Мудрого князя Ярослава з’явилася на нашій землі “Руська правда” – справедливий закон.

І піднялася, розквітла Русь Київська – найбільша на той час держава Європи, зібрана й охрещена якраз перед тим Володимиром Великим. Було також колись – не стерпів кривди козак Хмель на хуторі Суботові, махнув шаблею від Запорожжя й піднялася вся козацька Україна. І здолала чужу неправду, й здобула волю…

А хіба ми не розуміємо, що настав час писати “Українську правду” – народний Основний Закон? Хіба не ми, не громада, не громадянське суспільство маємо контролювати владу? У козацьких республіках Запорізької Січі та Гетьманської України вся влада була виборною та щорічно звітувала громаді. А хто не справлявся – того на гарматний постріл від влади.

Ще раніш, у Русі Київській, народне віче могло зняти і навіть вигнати з міста будь-якого чиновника, аж до самого князя, якщо вони зловживали владою. Щоправда, щодо князя існувало одне застереження – за згодою його війська (дружини). Отож, коли у народу і війська були й думка, і воля єдині – навіть князь тікав від справедливої кари у Тмутараканські землі.

Очевидно, що нам вельми бракує цих принципів народної демократії. Переконаний, що саме вони, доповнені найсучаснішими нормами, і мають стати серцевиною новітньої “Української правди”. Про це мріяв і Тарас Шевченко, коли ставив питання – а чи діждемося свого Вашингтона “з новим і праведним законом”?

Мабуть, знайдуться серед нас сучасні чи то Ярослав Мудрий, чи то Пилип Орлик, чи то інші мудрики та орлики. Беріться хутчіш за діло, пишіть новий і праведний Основний Закон, бо “народ замучений мовчить” не вічно. Вийде з будь-якого Суботова-Щасливого-Мирного ще один рішучий Богдан – стане за ним новий український Майдан.

Треба і все робити для цього, яким би не був важким щоденний труд і піт. А якщо виникне потреба захистити Україну, то кожен з нас має бути готовим сказати сам собі, як і Тарас Шевченко: “За неї душу положу”. Ось у чому повний зміст національної ідеї – не тільки любити Вітчизну, працювати задля її блага, а й бути готовим захистити її, навіть ціною власного життя.

х х х

Коли зима повертає на весну, приходять до нас березневі Шевченківські дні. І знову стукають у наші серця Тарасові слова: “Я так її, я так її люблю…”. І знаходять вони відгук у мільйонах українських сердець, будять ясні думки й породжують міць рук кожного. А разом вони є силою народною, здатною перетворити Україну на сучасну, демократичну, справедливу і, зрештою, будемо сподіватись – процвітаючу державу.

Viewy — социальная платформа

Чи любимо Україну як Тарас Шевченко?

Українська діаспор

Імміграція

Застій та спроби реформ

Відлига

Відбудова і відновлення

Україна у другій світовій війні

Західна Україна між війнами

Радянська Україна: драматичні 30-ті

Радянська Україна: новаторські 20-ті

Українська революція

XX (Війна й революція)

Східна Галичина: Оплот Українства

Діяльність інтелігенції

Cоціально-економічні реформи

Імперські реформи

Зростання національної свідомості

XVIII-XX (Україна у складі Російської та Австрійської Імперії)

Суспільство, економіка та культура

Гетьманщина

Зміни в суспільному устрої

Новий устрій

Руїна

Завершальна стадія великого повстання

Переяславська угода

Богдан Хмельницький

Напередодні Великого повстання

Велике повстання

Події церковного й культурного життя

Перші повстання

Козаки

Порубіжне суспільство

Етап формування

Берестейська унія 1596 р.

Відродження православ'я

Полонізація української знаті

Церковне та культурне життя

Релігія та культура

Закріпачення селянства

Зміцнення шляхти

Традиційне господарство

Система власності на Україні

Українці у Речі Посполитій

Соціальна структура та економічні зміни

Люблінська унія 1569 р

Польсько-Литовська унія

Експансія Польщі на Україну

Експансія литовців на Україну

XIV-XVI (Введення)

Південно-західна Україна: Галицько-Волинське князівство