Viewy — социальная платформа

Фабрика Шіндлера

OSOB — Sun, 26 Oct 2014 09:52:12 +0300

Вже давно потрібно було написати про музей на фабриці Шіндлера, в якому я була в останній мій візит до Кракова. Але я все не могла зібратися з духом. От через місяць зібралася, пишу.
(якщо раптом хто не знає, про що мова - див фільм "Список Шіндлера")
Почну з кінця. А закінчилося все тим, що я вийшла з музею, сіла на лавку і розплакалась. Було таке враження, що я була у цьому самому пресі, який стоїть при вході до музею, і з мене робили алюмінієву каструлю, а потім відпустили, я прийняла звичну форму, а вся та напруга вилилася у сльозах. А потім мене ще наздогнало відчуття, що це все от прямо тут було, що на місці нових офісних будівель стояли бараки, і в них якось існували люди. Справжні, живі люди.
Музей надзвичайно атмосферний. Цього не описати, не передати словами, тому що там задіяні всі органи чуття, і я настільки занурилася в атмосферу, у своє сприйняття, що ледве усвідомлювала, що поруч зі мною є ще якісь люди, що я прийшла туди не сама і, мабуть, потрібно звертати увагу ще і не супутника (але це майже не виходило, та він не образився, сам у такому ж приблизно стані був).
І ще – музей надзвичайно символічний.
Експозиція починається з фотоальбомів 1939 року. Люди, будинки, театральні афіші, приємна музика. А потім – кімната очікування вокзалу зі скрипучими дерев’яними лавами, великими валізами на підлозі, мерехтінням вагонів і стукотом коліс за вікном. А потім – початок війни: коридор із кам’яними стінами з пробоїнами, свист бомб, гул літаків, і мурахи по спині. А далі – сходинки і звичайний собі під’їзд з дитячим візком у кутку і рядами поштових скриньок на стіні. А в скриньках – похоронки.
В аудиторії Ягеллонського університету на пошкрябаній написами парті лежить польська шляпа і валізка. А на кафедрі – німецька військова фуражка. На стіні – наказ про закриття університету польською і англійською. В кімнаті лунає той же наказ німецькою.
В коридорі – величезні нацистські прапори, розвішані у шаховому порядку. Причому висять вони так, що кожен займає трохи більше половини коридору. І щоб пройти, треба лавірувати, інакше ніяк. Розумієте, да. І на підлозі плитка зі свастикою.
Далі – трамвай. Звичайний синьо-білий трамвай навіть з водієм. Тільки на боці трамваю білою фарбою написано, що євреям ним їздити заборонено.
Далі – тюремні камери з наручниками, протоколами допитів, листами, фотографіями. І чується кашель, дзвін металу, хтось тихо перемовляється, хтось плаче… А якщо спуститися по сходах, можна побачити товсті дубові двері з маленьким смотровим отвором. Тільки в нього нічого не видно: темрява. А з-за дверей чути, як тривожно перемовляються між собою люди. Ніби вони там і зараз.
Гетто – темнота і замурованість. Темні коридори із стінами, що імітують ті, якими було обгороджене краківське гетто. А на стінах – уривки із щоденників дітей. Дітей, які знають, як робиться колючий дріт, бо самі його і роблять; які знають, що на трамваї №8 не можна їздити, бо покарають; які ховалися під підлогою і вміли не дихати.
Гіпсова інсталяція з життя єврейської родини в гетто. Старенька бабуся з костурами встає з ліжка. Молодий чоловік голиться перед дзеркалом. Дівчина вмивається перед іншим. Жінка сидить коло столу. Чоловік потягся за чимось у шафку. Всі – надзвичайно реалістичні. І всі – абсолютно білі. Жодної фарби.
Кабінет Оскара Шіндлера. Дуже скрипуча підлога, кожен крок чути, здається, на увесь музей. Серед кабінету – інсталяція: великий скляний куб, за склом – алюмінієвий посуд. В середині куба на стінах – імена євреїв Шіндлера.
Каменоломня. Дрібне каміння під ногами, пил у повітрі, колючий дріт над головою. У візку поміж каміння – ґудзик, маленький хрестик, годинник…
Варшавське повстання. Колекція радянської зброї.
Передостанній коридор – дуже темний і з м’якою підлогою. Йдеш ним, і таке відчуття, що йшов довго-довго, і ноги вже не слухаються від утоми, але попереду світло, і ти виходиш до світлої просторої зали, вдихаєш нарешті і усвідомлюєш, що тільки що не дихав. Здається, всі дві години в музеї не дихав. А тепер видихаєш, і око чіпляється за фрази польською, українською, російською, англійською, італійською, читаєш – і ось тут прориває. І стримати сльози уже просто неможливо. І добре, що це вже вихід, що можна відійти вбік, сісти на лавку і поплакати.

Читать на Вьюи...

OSOB: Личное – заметка в блоге #62861025

OSOB — Wed, 10 Sep 2014 15:17:10 +0300

Буває так, що хочеться писати - аж свербить у пальцях. Але не знаєш, про що. А іноді - знаєш, але не знаєш, навіщо. А іноді воно просто пишеться. От нам на першій практиці зі стилістики запропонували написати невеликий твір на тему "Моє літо", без стильових обмежень. І от я подумала: напишу про літню школу. А потім подумала: ні, про Краків краще. А потім взяла ручку, і воно саме написалося. І мені навіть подобається.

Моє літо.
Моє літо пахне солоною морською водою й гарячим камінням. Воно озивається криками чайок та ледь чутним дзижчанням комах. Самкує приготованою на вогнищі - і неодмінно трохи підгорілою - кашею.

Моє літо - з обгорілим на сонці носом і натертими рюкзаком плечима.

Моє літо - це намет і спальник. Це прокидатися зі сходом сонця. Це місячне сяйво, таке яскраве, що, здається, можна було б читати, але таке мінливе, що великий камінь неподалік видається химерною потворою. Це Чумацький Шлях ніби прямо над головою: простягни руку - і доторкнешся до зірки.

Моє літо - розслаблене і навіть трохи ліниве. Воно створене для того, щоб читати вголос казки про Мумі-троля та легенди про короля Артура й ловити тихенький шурхіт морських хвиль, що вплітається в голос. Щоб лежати на колючій ковдрі, відчувати, як у спину впився камінець, але не звертати уваги, бо на небі так швидко змінюються хмари, і потрібно встигнути помітити, схопити поглядом кожну форму, кожен рух, адже більше такого не буде.

Більше такого не буде. І цей обгорілий ніс, і натерті плечі, і підгоріла каша, і камінці під ковдрою, і казки, і неперевершені світанки, і близькі зорі - все це надзвичайно цінне у своїй неповторності. Потрібно встигнути помітити, схопити кожну мить, кожен порух, кожне відчуття, адже більше такого не буде.

Читать на Вьюи...

Краків

OSOB — Wed, 27 Aug 2014 19:11:19 +0300

щось я зовсім закинула блог, так і не почавши, власне. Буду виправлятися. От прямо зараз і почну з розповіді про поїздку у Краків.

Не минуло і двох тижнів після мого приїзду з Білостоку (про це буде окрема історія, ага :) ) , як я знову рванула за кордон. Знову у Польщу, але цього разу до Кракова. І, звичайно ж, найголовнішим плюсом поїздки було те, що зі мною був коханий, і з ним можна було розділити всі-всі захоплення і радості, а вони від цього тільки примножувались.

Краків зустрів нас невеликим дощиком, але я все одно закохалась у це місто з першого погляду.

Ми не пішли на екскурсію, а вирушили блукати Краковом вдвох і забрели у провулочки, в яких майже не було туристів. І ось саме там, у тих провулочках, відчувається справжнє дихання міста, спокійне, рівне дихання старовинних будинків, які багато чого бачили, багато чого пережили і, мабуть, багато чого ще переживуть і побачать. там панує прохолодна тиша, і чути віддалений людський гомін і цокіт копит по бруківці. А ввечері, коли темніє, увесь центр заповнюється запахом коней. Багатьом не подобається, а я дуже люблю цей запах. Мабуть, тому що він нагадує мені про дитинство, про село, в якому я проводила по півроку буквально з самого народження.

На другий день відзначали День Незалежності України, керівник групи сумно посміхалась і казала, що погода плаче за країною разом із нами, екскурсовод прийшов у жовтих штанях і блакитній сорочці, і ми попрямували в Казимеж. Дуже шкода, що не потрапили в єврейське гетто і на завод Шіндлера (якраз там відбувається дію фільму "Список Шіндлера", ми сьогодні передивилися, плакали вдвох, але фільм, безперечно, вартий того, щоб його подивитися), дійшли тільки до моста і повернули назад, а самим сходити не було часу, на жаль. Зате потрапили на фінал фестивалю польської традиційної кухні і за символічні гроші - а іноді і безкоштовно - наїлися польської народної ситної їжі і пішли далі блукати під дощем.

В центрі почули, як на ратуші трубить трубач, правда, не бачили, як махає рукою, ну але то не біда. Зате на маленькому риночку співав народний хор бабусь-дідусів в національних польських костюмах, який співав "Синенький скромный платочек" польською, коли ми туди підійшли. А потім вони привітали Україну з днем народження і заспівали української народної "Гей, соколе". було приємно)

Звичайно ж, подивилися на Ягелонський університет, звичайно ж, я сфотографувалася з табличкою кафедри україністики) І на Флоріантські ворота подивились, і цехові оборонні башти, які знаходились по периметру давнього міста, знайшли. І їли в парку бутерброди і пили чай з термоса, і це було набагато крутіше, ніж сидіти у кафе, хоча було ну дуже свіжо, дув вітер і капало з неба.

А ще ми катались на космічному трамваї (просто новий трамвай, не деренчить, з інформаційним телеком і голосом робота, що оголошує зупинки), а перед цим я чіплялася до людей, щоб розміняли мені 20 злотих по 10, тому що білентий автомат відмовлявся приймати 20. А ще я купила собі джинси за $6 :)

Скажу, що трьох днів мені категорично не вистачило, щоб відчути місто, але вистачило з головою, щоб закохатися і хотіти повернутись

Читать на Вьюи...

мій віршик

OSOB — Sun, 13 Oct 2013 17:22:03 +0300

Він не говорить про вічне кохання,
про свій ідеал, з яким на сто вісімнадцять відсотків я співпадаю,
про те, що завджи буде поруч, до гробової дошки,
що зі мною він ніби потрапив до раю,
про те, що в душі його розцвіли волошки.
Він не говорить про те, що не може без мене жити,
про те, що тепер ми єдина сполука.
Не пише віршів. І не дарує квіти.
Він просто міцно тримає мене за руку.

Читать на Вьюи...