Ці слова відчував слухаючи музику яку грав трубач на площі. Його очі були заплющені, але через них текли сльози. Якщо б я підійшов до нього, і приклав своє вухо до його серця, я б почув як серце б’ється разом з його музикою. Він грав джаз. Він грав свою музику, яка накривала бентежний шум міста.
Чоловік почав награвати темп, все скоріш і скоріш. Музика лине все сильніше і сильніше. Вітер почувши його душу помчав до нього. Підхопивши звуки, почав кружляти навколо трубача. Цим самим надаючи звукам бути неймовірно гнучкими…

З часом люди зібрались навколо чоловіка. Вони не могли говорити. Вони не могли й дихати, і крик не линув з їхніх вуст. Їх душа тремтіла разом з музикантом.
Від сильного вітру декілька людей почали закривати обличчя. А стара бабця не витримала сили вітру і випустила парасольку. Відлітаючи все вище і вище, за будинки. Відлітаючи до хмар. Парасолька розглядала прекрасне місто Львів. І навіть там у хмарах, вона чула музику трубача. Хто б що не казав. Але з того часу ту парасольку ніхто не бачив. Дехто казав що вона полетіла так далеко, що навіть сонце і місяць не могли її знайти. Хто захоче зникнути, зникне. Але я дуже радий, що останнє що почула парасолька в цьому місті, була музика душі нашого героя.
Повернемось до площі.

В цей час, коли люди стовпились навколо Остапа. А саме так звали чоловіка. Дівчина з приємним ім’ям Софі, виходила з кафе «Приємні спогади». Вона подякувала продавцям за каву і зачинила двері. Її руде волосся підхопив вітер. І розніс запах її краси по всьому місту. Люди що слухали Остапа на мить були збентежені. Вони запитували себе: «Що відбувається, невже щось може бути ще гарнішим за цю музику?»

Їх руки почали перебирати пальцями вітер. Їхні вуха заковтувались музикою трубача. А їхні носи задихались від ароматів Софі.
Дівчина спішила, перед очима був годинник на якому стрілка кружляла так швидко, що очі не встигали. Лише чулись його звуки: «тік-так, Софі. Тік-так.»

Вона вже й забула навіщо їй так спішити. Але годинник говорив: «Біжи Софі, біжи!»

Накинувши на себе легеньку кофтину, дівчина що є сил пішла швидкими кроками в напрямку площі. Через декілька хвилин вона була вже біля неї. Вона була рада що надягла сьогодні легенькі босоніжки, адже будучи щось інше з її гардеробу, а було там в основному все на каблуках, то вона сто відсотків би зламала їх ходячи так по бруківці.

«Ай халепа, я не встигаю, »-говорила вона собі, роблячи все ширші й швидші кроки.

В цей час Остап відчував що його душа і серце було звільнено. І що вони сказали все що хотіли. Музика лунала все тихіше і тихіше. Вітер який в цей час кружляв навколо нього, не даючи запаху дівчини дійти до його носу і відчути те що він мав би відчути ще хвилин так з три тому. Але все ж таки час настав. І вітер всією своєю силою налетів на Остапа. Від цього великого потоку його відштовхнуло і він ледь не впав. Але навіть при такому поштовху чоловік продовжував грати. В його легенях залишалось все менше і менше повітря, і він зробив глибокий вдих носом щоб продовжити грати останні слова своєї душі.

І раптом, все зупинилось. Світ перестав дихати. Сонце перестало світити. І очі музиканта відкрились…
Він побачив її. Прекрасну як троянда, лагідну як хмари у сонячний літній день. І божевільну, як його душа. Серце чоловіка, яке закінчило свої пісні, раптом прокинулось. Його начебто дістали із глибини океану не давши задихнутися, і тому воно заковтнуло так сильно повітря, що аж в очах потемніло. Ноги не тримали Остапа на землі. Він забувся і його покинули всі спогади з життя. Його покинуло майбутнє, і його покинули слова.

Люди що зібрались навколо нього прокинулись від трансу. З них начебто силоміць зняли ковдру. Таку солодку, таку приємну і таку живу.

Тим часом Софі проходила, можна навіть сказати що пробігала, крізь натовп зівак що зібрались на площі. Очима дівчина шукала причину цього збору. В тисняві нічого не було видно.

- Вибачте! Даруйте, дозвольте пройти.

Говорила вона майже кожному хто був на її шляху. Але дарма. Люди були начебто загіпнотизовані. Їх очі шукали, не знаходячи. Їх вуста кричали, але безшумно.

Софі робила останні кроки в натовпі знайшовши вихід. І тут заграла труба.

Тиха. Жива як немовля. Їй здавалось що вона може навіть доторкнутись до звуків кінчиками пальців. По всьому тілу пішло тремтіння. Софі зупинилась. Закрила очі, і від дикого биття серця їй не було достатньо повітря. Кожен його ковток був замалий. І вона все сильніше і швидше почала дихати.

Музика почала наростати. З тихого тремтіння переходячи в все вищу і гучнішу ноту.

Звучало тремтіння, звучала напруга. Наче дикі вітри Карпат нахлинули на неї. І знову мертва тиша. Секунду, дві, три. Софі вже хотіла закричати, але не могла. Хотіла повернутись до джерела її почуттів в цей час. Але її тіло було паралізовано. «Будь ласка, грай. Грай! І не зупиняйся!»- думала Софі. І її прохання було виконано тієї ж секунди.

Музика знайшов її. Остап дивився в її зеленні очі. Такі яскраві і чисті, що тремтіння передавалось в мелодію. Все глибше і глибше занурюючись в душу Софі через очі, Остап побачив посмішку її серця. Вона була щира, повна кохання якого не було кому надати. Від цього дівчина часто потрапляла в безглузді ситуації. Ще серце показало хлопцю найяскравішу подію її життя. Танці на Івана Купала. Далеко в горах то було. На полонині серед лісів, і величезне, з метрів п’ять, багаття. Живих людей що жили вдячно собі і тому хто був поруч. Не було тоді в думках ні в кого ні болю, ні жалю. Всі відчували теплоту, що йшла від величного багаття. І легкість на душі від співів.

Побачивши ці барви, Остап почав все швидше награвати. Саме ту мелодію що на Івана Купала. Він відчував її і в своєму серці. Його очі закрились, і мелодія почала змінюватись. Він відкрив посмішку свого серця і Софі.

Дівчина вже не знала що робити. Її сповнювали емоції. В неї були такі відчуття, ніби вона як колись на Івана Купала: відкрила серце всьому світу. Всепоглинаюча любов була направлена на музику що грав дивлячись в її очі. І Софі нарешті зустрілась з ним поглядом.
Остап припинив грати. Світ у котрий раз зупинився. Йшли хвилини. А вони все дивились один одному в очі. Нічого не говорячи. Лише насолоджуючись відкритим серцем один одного.

Читать на Вьюи...