Небо горіло, як полум’я. Надходив вечір. Час тягнувся так довго. Здавалось ця біль не мине уже ніколи.

Я визирнула з вікна. Над цвинтарем кажановими крильми нависли сутінки. Тут уже давно нікого не ховають.

Чого мені плакати? Так, Бог забрав тебе. Але мені не варто журитися. Чому боятися смерті? Це лише наступний хід. Тебе прихистив цей кам’яний світ, а я… А що я? Я не в силі це змінити. Шкода що ти лежиш так далеко від мене, що я не можу поглянути на твій новий дім, ніжно вкритий осіннім листям. Я прийду до тебе на чай? Я пригощаю.

Йдучи пішки я поринула у минуле, пригадувала усе що було між нами. Так, він давно мертвий, але якби ви могли зазирнути до моєї душі, то побачили б відбитки його пальців. Він торкнувся мене своєю рукою…

Я іду, вдивляюсь в обличчя перехожих, намагаючись віднайти в них часточку тебе. І мені, мабуть, уже час звикнути до сірих днів, пустої землі, до життя без тебе.

Мені взагалі краще не думати про це. Особливо на самоті. Та й увечері теж. Бо часом перед очима повстають видива минулого й дивляться на мене мертвими очима. Це так страшно, ти мені віриш?

Цвинтар заливало чудове місячне сяйво. У темряві маячили надгробки. Такі тихі, нічого моторошного в них не було. Поруч мчали автомобілі, а світло фар ковзало по посічених непогодою написах. Я сиділа досить довго, думаючи про різне. Cиділа на тому місті, що зберегла для себе. Так дивно, я жива, але у мене теж є місце на кладовищі. Я не затримаюсь тут на довго любий, я обіцяю.

Чому ми тоді пошкодували грошей на поїздку на Світязь? Чому я була така холодна з тобою, любий? А ти терпів. Чекав. Можливо, все стане краще. Не буде краще! Уже не стане, розумієш?! Тепер ти тут, а я там, мені треба йти, а ти відпочиваєш. І ти не підеш за мною, як колись. Не наздоженеш, сміючись. А ти так гарно сміявся…

Ти затиснутий цією жахливою дерев’яною коробкою, засипаний холодною землею. Знаєш, а у мене вдома теж чотири стіни, як і у тебе. Іноді пуста квартира нагадує мені твій новий дім, у якому нам обом нема чим дихати.

З нерухомого обличчя на пам’ятнику на мене дивилися очі, що вже давно зотліли в могилі. А мені і досі боляче. Ви кажете, час лікує? Це сказав той, хто не відчував горя. Той, чиє серце не тремтіло, заливаючись кров’ю, під гострим лезом коси смерті. А ще не так давно ти жив, кохав, сміявся і плакав. Ти мав цілі, плекав якісь надії…

На жаль, іноді людей розлучає доля. Їм доводиться залишити все те, до чого вони звикли і приймати виклик смерті. Доводиться хилитись під її ударами, падати і боляче вдарятись об землю. А кожна спроба підвестись озивається різким болем в області серця.

Я промовила твоє ім’я. Озирнулась. За мною ніхто не йшов.

Читать на Вьюи...