Знаєш, справа не в тому, що ти чи я помиляємось. Просто в нас надто різні погляди на життя. Ти говориш, що розчинна кава – то пойло, а я навіть у стіках п’ю і не жаліюсь. Ти говориш, що головне у житті – це достаток і виховані діти, а я хочу зустріти світанок у горах і вирощувати фіалки на кухонному підвіконні. Ти любиш активних і здібних до того ж таки життя людей, а я взагалі не розберу що тут і до чого у цьому світі. І часом мені так зносе дах, що Боже! Я здатна рознести на друзки все і всіх навколо, але змушена себе стримувати. А ти – ні. Ти говориш про те, чим незадоволений. І в такі моменти я хочу вбити твою кохану, притиснути тебе до стіни і так міцно обійняти, щоб тріщали кістки. Щоб ламало. І срати я хотіла на всі принципи свої і добропорядність твою. Надто допекло. Надто роз’їло шкіру. Ніякого захисту. Я себе так відчуваю, ніби в мене стріляють звідусіль, а я, ніби хвора, залізла на найвищий пагорб та ще й махаю червоною ганчіркою аби увагу привернути. Я знаю, що мене і рятувати нікому, що собою мене ніхто не закриє і на руки не схопить, і не забере звідси подалі. Саме від от такого вже остаточного, беззалишкового відчаю я на все здатна. Але нічого я не зроблю. Чи то через те, що заслабка, чи то через те, що занадто порядна. І одне, й інше – однакова хєрня. Жити було б легше, якби я не була я.

Читать на Вьюи...