Читать на Вьюи...

Читать на Вьюи...

Читать на Вьюи...

Чим є Тарас Шевченко для нинішньої влади? Чи не єдиним діячем української культури, про чиє існування вона мусила знати до того, як стала владою. Який, до того ж, закликав до повстання проти царя і називав москалів москалями.

З такими характеристиками Шевченко не може не тримати в тонусі нинішню, як і будь-яку владу.

Сто років тому, 1914 року, коли виповнилося 100 років від дня народження Шевченка, царський уряд спеціальним циркуляром заборонив відзначати ювілей, закривши доступ до Тарасової гори. Шевченкову могилу було оточено жандармами з рушницями напоготові.

Якихось три десятиліття тому за несанкціоноване покладання квітів до пам’ятника Тарасові Шевченку перед Київським університетом його імені люди отримували реальний строк ув’язнення на багато років.

А кілька днів тому в селі Моринці на Черкащині, де народився Щевченко, за словами опозиціонерів, місцевій громаді заборонили відзначати 199-річчя з дня народження Шевченка. Зокрема, нагнали міліції, місцевому хору не дозволили заспівати, а моринським школярам прочитати вірші Шевченка.

Чим є Шевченко для опозиції? Дехто з опозиціонерів нині має час замислитися. «Фахівці з літератури стверджують, що політичні переконання Тараса Шевченка доволі складно ідентифікувати, бо він передусім поет, а не політик. Я гадаю, це помилка. Бо такого великого політика, як Шевченко, ще не знала Україна. Тарас — це половина України. Він змушений був стати політиком, навіть не усвідомлюючи цього, бо така була його місія: захищати нашу землю, нашу націю, нашу історію і культуру. Адже в «Заповіті» Тараса Шевченка більше політики, більше експресії та дії, ніж в усіх чотирьох Універсалах Центральної Ради й усіх заявах сучасної української опозиції. Поезія Шевченка — це політика: це політика боротьби, свободи й визволення», — слушно стверджує у своєму зверненні Юлія Тимошенко.

Проте найголовніше те, чим Шевченко є для свого народу. Бо, як сказав один філософ, народи дуже часто схиляються перед своїми великими, замість того, щоб їх чути.

Більшість українців вважає Тараса Шевченка головним поетом своєї країни.

Це тим більше дивно, що головна функція Шевченка принципово інша. Сам Шевченко вважав себе Кобзарем, відповідно назвавши й свою головну збірку, тобто людиною, яка в українській середньовічній історії всього лише кликала свій народ на боротьбу.

Популярність Шевченка можна пояснити двома причинами. Перша — це, власне, надзвичайна архетиповість його творів. Образи у Шевченкових творах мають виражений національний характер і тому іноді просто не зрозумілі іноземцям.

По-друге, сила Шевченкового слова наштовхнулася на гострий запит у самому українському суспільстві.

Шевченко й досі виконує функцію національного «вирівнювача хребта» — прочитавши його «Кобзар», будь-який українець обов’язково віднайде в собі ознаки «вертикалі», навіть якщо уже давно забув про них.

Через архетиповість Шевченка радянський режим так і не ризикнув за все своє існування викреслити Шевченка з історії, як це було зроблено з сотнями інших українських митців. Хоча радянська школа намагалася виховати відразу до творчості Шевченка, представляючи його простакуватим селюком у кудлатій шапці, це залишилося дрібним уколом.

Для партії та, головне, самих українців було зрозуміло, що коли на стіні не буде Шевченкового портрета, то українці вже не сприйматимуть цієї країни як української. З усіма відповідними наслідками.

Очевидно, саме розумінням важливості Шевченка для національної ідентичності України можна пояснити сучасні спроби руйнування образу Шевченка — безкінечні замовлені за кордоном наклепницькі книжки, статті й публічні випади.

Під час візиту російського президента Путіна в Україну напередодні президентських виборів 2004 року він заявив:

«Ще в студентські роки намагався читати «Кобзаря», але єдине, що я запам’ятав, і то — тому, що це, вочевидь, дуже відповідало тоді моєму настрою. Вірш такий: «І день iде, i нiч iде, І голову схопивши в руки, Дивуюся, чому не йде Апостол правди i науки… Пам’ятаю, прочитав і думаю: ось як, до речі. Я думав, що я такий балбес, нічого мені в голову не йде, виявляється, і великі люди, яких ми всі любимо, пам’ятаємо, поважаємо та цінуємо, мали такі ж почуття і переживання». Нічого дивного в тому, що у школі КДБ не вчили, що Апостолом правди і науки християни називають Ісуса Христа, пришестя якого чекають».

Справжнього Шевченка так досі до кінця й не прочитано. Цікаво спостерігати, як його, самоука, не здатні зрозуміти люди з науковими ступенями чи кількома вищими освітами.

А ще його не прочитано тому, що справжнього, не цензурованого Шевченка можна знайти лише в новітніх виданнях «Кобзаря».

Імперія одразу чітко ідентифікувала свого сильного ворога. «Сегодни цензура выпустыла изъ своихъ пазуривъ мои безталанніи думы, та такъ проклята одчыстыла, що я ледве пизнавъ свои диточкы» (лист до О. Хропаля, 26 листопада 1844 р.).

Щось схоже було і з Гоголем, котрий, на відміну від Шевченка, здався.

Як відомо, роман Миколи Гоголя «Тарас Бульба» вперше було надруковано 1835 р. Про жодного російського царя у тій версії зовсім не йшлося, як і про бажання козаків приєднуватися до когось. Проте надалі зусиллями видавця та переписувача було внесено суттєві зміни до тексту, завдяки яким з’явився «московський цар» і «русская сила». Гоголь протестував, але запізно: після видання книжки 1842 р. і лише у приватному переписуванні визначеним згори видавцем. 20 тисяч карбованців, отримані Гоголем від царя фактично за відмову від публічних протестів, довершили справу. Як наслідок, півтора століття українцям, росіянам і всьому світові «впарювали» «Тараса Бульбу», щодо тексту якого сам Гоголь казав, що в ньому «з’явилися прикрі помилки».

Радянська цензура скорочувала «Кобзар» на цілі твори. У «Кобзарі» видання 1950 року не було надруковано 18 творів, зокрема «Якби ти, Богдане», «Розрита могила», «Великий льох», «Чигирине», «Стоїть в селі Суботові», «Іржавець», «Давидові псалми», «Заступила чорна хмара» та ін.

Радянські переклади Шевченка іншими мовами часто просто анекдотичні: так, фразу «по-московськи лає» замінили на «крепкой бранью осыпает»; «москалики що заздріли, то все очухрали» — «царских слуг объяла зависть, все поразоряли»; «ляхи були — усе взяли, кров повипивали. А москалі і світ Божий в путо закували» — «Шляхта была и все взяла, кровь повыпивала. А царица даже воздух в цепи заковала»; «на квиток повірив москалеві» — «Расписке поверил чиновничьей»; «може, Москва випалила і Дніпро спустила в синє море» — «Может, выжжена Украйна, может, Днепр спустили в синее море»; «Твої діти молодії… московською блекотою… заглушені» — «Сыновья родные… под царевой беленою… заглохшие»; «Як все москаль позабирає, як розкопа великий льох» — «Когда начальство раскопает и славный обкрадет подвал».

«Шевченко не пробуждал высоких чувств к великому государству Российскому, — писав цензор ще Російської імперії, — ибо проповедовал украинофильство и не мог говорить о воссоединении Малороссии с Россией без ненависти».

Очевидно, саме так і було. Про вірш «До Основ’яненка» цензор стверджує: «Из него следует, что под волей здесь понимается не свобода от крепостного права, но вольность Малороссии вообще, воля от уз, связующих с народом российским («лютим ворогом» ;) его южную ветвь».

А Шевченків «Сон» було заборонено цензурою тому, що «автор твердит, что зиждитель Петербурга «засипав болота шляхетними кістками козаків і поставив на їхніх замучених трупах столицю, в якій без ножа пролито багато крові людської; він викроїв собі порфиру із шкіри малоросів і в цьому уборі заснував столицю…»

У вірші «Розрита могила» цензорів обурили докори поета Богданові Хмельницькому за приєднання України до Росії та називання «вірнопідданих малоросів відступниками, які допомагають знімати з України останню сорочку і катувати свою Батьківщину».

У вірші «Заповіт» цензура звернула увагу на те, що поет «просить малоросів, щоб вони, передавши його тіло землі, повстали та порвали кайдани та окропили волю вражою злою кров’ю».

У вірші «Розрита могила» цензори не зрозуміли звернення поета до України: «За що тебе сплюндровано, За що, мамо, гинеш?», та звернення України до Богдана Хмельницького: «Якби була знала, У колисці б задушила, Під серцем приспала».

У вірші «І Архімед, і Галілей» цензори помітили Шевченкове пророкування сумної долі Російської імперії.

Шевченко по-українськи надзвичайно бунтарський та антиавторитарний.

Царі, перед якими плазувала навколішки вся Росія, для нього лише «ведмеді» й «кабани годовані», а цариці — «суки», які «щенять оддоєних щенят».

Між рабством і боротьбою Шевченко незмінно обирає боротьбу — як у власному житті, так і в суспільному ідеалі. «Ревіли гармати» і козаки, які «вміють панувати» — улюблені Шевченкові теми. Один британський критик назвав Шевченка чи не найбільш мілітарним поетом у світовій літературі.

Не менший пафос Шевченка спрямовано проти земляків — зрадників України: «рабів з кокардою на лобі», «лакеїв в золотій оздобі», «свинопасів» та «фарисеїв».

Особливо влучно Шевченко описав «малоросійських» зверхників, продажних і позбавлених патріотизму: «раби, підніжки, грязь Москви».

Шевченко писав, що настане час, коли «Людськії шашелі. Няньки, дядьки отечества чужого! Не стане ідола святого і вас не стане, — будяки Та кропива — а більш нічого Не виросте над вашим трупом І стане купою на купі Смердячий гній, — і все те, все Потроху вітер рознесе. А ми помолимося Богу, І не багаті, і не вбогі…»

Може, ці слова Шевченка уже почали справджуватися?

Серед найбільш явних та актуальних на сьогодні Шевченкових прозрінь була його цілковита незгода і несприйняття привласнення Москвою назви Русі. Шевченко дійшов цього інтуїтивно, адже мав доступ переважно до офіційних російських тлумачень історії.

В усій його творчості Росія названа не інакше, як Московщина. Ну, а росіяни, відповідно, москалі. Для Шевченка Київська Русь і все, що з нею пов’язане, є суто українським. Зокрема, «Слово о полку Ігореві», на мотиви якого він написав «Плач Ярославни».

А як по-сучасному звучать Шевченкові слова: «Бувъ я уторікъ на Украіні — бувъ у Межигорского спаса, и на Хортиці, скрізь бувъ і все плакавъ, сплюндровали нашу Украіну, катової віри, німота зъ Москалями; — бодай вони переказилися» (лист до майбутнього наказного отамана Азовського і Чорноморського козацького війська Я. Кухаренка, 26 листопада1844 р.).

Попри своє цілковите заперечення поневолення України Росією та Польщею, Шевченко не був шовіністом. Він мав чимало друзів і серед росіян, і серед поляків, котрим він навіть присвячував вірші. Співчуття до представників цих націй Шевченко часто висловлював у своїх творах. Шевченко розрізняв росіян і російську державу.

Шевченко залишається незмінною та актуальною опорою української ідентичності, його творча спадщина безумовно посилює сильні сторони української вдачі.

У кріпацькій Росії раб міг стати найбільше лялькою в придворних театрах. Серед російських діячів ХІХ століття кріпаків немає взагалі.

Щоб у такій країні почули Шевченка, мало трапитися диво. Ще більше диво мало б відбутися, щоб слово Шевченка, самоука та кріпака в другому поколінні, стало набагато потужнішим, аніж слова усіх тодішніх царів імперії.

Тарас Шевченко помер, не залишивши після себе ані майна, ані нерухомості, грошей чи акцій, — і, о диво — його образ виявився закарбованим у народній пам’яті, як це не вдалося жодному цареві, королю чи президенту.

Це могло відбутися тоді, коли Шевченкове слово стало як українська пісня — «без золота, без каменю, без хитрої мови, а голосна та правдива, як Господа слово».

Читать на Вьюи...

Читать на Вьюи...

«Любляче серце коштує більше, ніж вся мудрість на світі» — Чарльз Діккенс

Читать на Вьюи...

Не дарма кажуть, що жадібність – це корінь усіх зол. Важко описати, як змінюється характер людини, її поведінка, коли вона володіє грошима. Звичайно, потрібно розглядати це з двох сторін. Бідна людина завжди старатиметься економити, заощаджувати і заробити більше. Багатій людині завжди буде замало тих грошей, які у неї є, вона старатиметься заробити більше і більше, часто нечесним шляхом. І ще, у таких людей дуже часто розвивається таке почуття як жадібність. Здавалось би, чому? Адже якщо ти маєш багато грошей, тобі вистачає їх на життя і навіть на розкоші, то потрібно ними ділитись, жертвувати, бути щедрим. Чомусь, таких людей одиниці, і думаю, це ті одиниці, які заробили свої гроші власними зусиллями, потом і кров»ю, знають їм ціну. Потрібно знати межі прагнення, в іншому випадку ви завжди будете яскравим прикладом афоризму «жадібний бідний завжди».

Багатство не змешує жадібності. Людина здатна помічати дрібні деталі й з унікальною проникливістю судити про світ, життя й людину. Вона наділена винятковим, філософським розумом. Та що всі ці риси варті, коли вони затьмарені грошима… Грошима, бажанням збагачуватись, бажанням влади і помсти.

Так, багатство краще, ніж бідність, але лише із фінансових причин. У всіх інших відношеннях воно лише шкодить. Робить людину ницою, підлою, жадібною, але не щасливою. Тому потрібно за будь-яких умов пам»ятати, що найвище багатство – це відсутність жадібності.

Читать на Вьюи...

Читать на Вьюи...

Читать на Вьюи...

"Зробив" - оце потужних мова.

Б. Грінченко

Читать на Вьюи...

Перше: діти – це дзеркало, яке повторює по-своєму. Коли вони підростають, то несподівано для себе виявляють, що багато в чому чинять так само як і їхні батьки. Протистояти цьому процесу неможливо, це природно. Тому завжди пам»ятайте, ви і ваші вчинки – це приклад! Якщо кричали на дитину, то навчили кричати, якщо били, то навчились битися, якщо обзивали, то навчили хамити. Немає хорошого прикладу – немає хорошого виховання. Ось і все.

Друге: орієнтація на моральні цінності та вихованість. Вчителі, який би предмет вони не викладали, вчать дітей бути ввічливими, чесними перед самим собою та іншими, вихованими та культурними. Але це лише невелика частка того, що вони можуть донести до ваших дітей. Основна ніша у вихованні і прививанні цих важливих речей належить вам. І якщо з вашої сторони в цьому плані не буде ніякої підтримки, а в гіршому випадку, ефект навпаки, то це аж ніяк не піде на користь вашій дитині. Практикуйте приклади ввічливості та вихованості, ефект не забариться. Це і вас зробить кращими, і дітям піде на користь. У вас є людина, яку ви поважаєте? Якщо так, то спілкуйтесь зі своїм сином чи дочкою так само. Уявляйте, що говорите з рівним собі. Тоді діти починають ще більше вас любити, цінувати і поважати! Для них важливо, щоб до них теж ставились як до дорослих, щоб їх розуміли, цікавились ними. В свою чергу, ви не будете довго чекати на взаємну відповідь. Адже погодьтесь, важко поважати людину, яка поводиться з вами, як з дурнем, який не має права на власну думку і бажання.

І, нарешті, третє: точка зору. Можливо, вам часто важко зрозуміти вашу дитину. Чому вона вчинила так, а не інакше, чому не послухала вас, чому їй важливе те, а не інше. Вирішення проблеми просте: згадайте себе у юності, поверніться назад у минуле. Якими були ви? Що вас цікавило? Чи вчиняли так як ви, ваші батьки і чи вам це подобалось? Це допоможе вам поставити себе на місце вашої дитини і зрозуміти її. Але це не означає, що на цьому ваш процес пізнання має закінчитись. Розмовляйте з нею, цікавтесь її справами, тим, що її турбує. Тут головне поводитись толерантно і обережно. Попри вік, будьте друзями, діліться один з одним тим, що на душі, давайте можливість вибору. Тоді і діти зможуть зрозуміти вас, і ви їх. А після цього, вони ще будуть розповідати своїм друзям, які у них класні батьки!

І от таким чином, дотримуючись цих трьох основних правил виховання і ви, і ми будемо задоволені результатом! Тільки спільною працею ми досягнемо успіху. Адже виховуючи нове покоління молоді, ми дбаємо про прийдешнє нашої Батьківщини.

І на кінець, хочу побажати вам великих і радісних успіхів у нелегкому ділі виховання! Пробуйте, дійте, і хай це принесе вам і вашим дітям радість!

Читать на Вьюи...

Робіть все, аби ваша душа підіймалась до нових і нових моральних і духовних висот, а разом із нею і мова :) )

Читать на Вьюи...

Читать на Вьюи...

Читать на Вьюи...

Уже давно прийшли до примирення всі воюючі країни Другої світової війни. І ми, в нашій молодій, незалежній державі, забувши старі образи і непорозуміння, повинні дійти до злагоди. Заради майбутнього маємо шукати не те, що нас роз’єднує, а те, що єднає. В ці скорботні дні, схиливши голови в знак пам’яті про тих, хто загинув у цій війні, ми повинні вимовити: «Прощаємо і просимо прощення».

Читать на Вьюи...

Я, в себя заглянув, убедился во лжи:

Ад и рай — не круги во дворце мирозданья,

Ад и рай — это две половины души.

Омар Хайям

Читать на Вьюи...

У процесі розвитку кожного народу виникала потреба спілкування. Кожна мова формувалася під час цього процесу, зазнавала постійних змін під впливом різних умов життя суспільства. Мова – це продукт діяльності багатьох поколінь.

Роль мови у суспільстві надзвичайно велика. Вона має безліч функцій та для кожного по-своєму важлива та особлива. Завдяки мові ми розуміємо один одного, дізнаємось багато інформації, мислимо та розвиваємось, здобуваємо знання, формуємо свій світогляд. Мова є дійовим інструментом формування людської особистості, нагромадження мудрості і знань, передавання їх один одному. У кожній державі є своя особиста, унікальна, неповторна мова – основа для порозуміння між її носіями. Народ і його мова невіддільні одне від одного. Народ створює мову, а мова забезпечує існування народу. Народ живе доти, доки живе його мова. Зберегти і примножити цей скарб – святий обов’язок кожного.

Для мене рідною мовою є українська. Це мова в атмосфері якої я живу і розвиваюсь. Вона, невіддільна від моєї особистості, мого «я». Я ціную і поважаю її, бо я вважаю, що той, хто зрікається своєї мови, вбиває її у своїй душі, зраджує покоління наших предків, наших попередників, які створили і зберегли для нас такий великий скарб. Адже не завжди можна було спілкуватись рідною мовою. Свого часу наша мова була забороненою, але всетаки той, хто справді поважав і любив її, цінував і оберігав – розмовляв на своїй солов’їній чистій українській мові, щиро віривши в те, що ми робитимемо те ж саме!

Читать на Вьюи...

Читать на Вьюи...

Читать на Вьюи...

Звичайно, найважливіша роль в процесі становлення особистості належить батькам і тому мікроклімату, який вони створюють у сім»ї. Тту повинні домінувати мир, злагода, повага, взаємодопомога. І, як на мене, чи не найважливіший фактор впливу – особистий приклад. Приклад, який у всьому випромінює добро. А добро, як відомо, породжує добро.

Ми мусимо пам»ятати і розуміти, що живемо у непростий час. Т а й ситуація у нашій державі далеко не найкраща. Чи впливає держава на процес формування особистості, а відтак на вибір життєвого шляху? Так, впливає. Вірніше, мала б зробити своїм пріоритетним завданням. Мудра влада повинна дбати, щоб виростали розумні, здорові, з високими якостями її громадяни. Схоже на те, що наші можновладці цього не розуміють або, найімовірніше, розуміти не хочуть свідомо. На жаль. Це теж, до речі, їхня дорога до…

Що ж нам залишається? Як бути та діяти? В будь-якому разі нізащо не опускати руки. Школа, вуз, професія, сім»я… і Батьківщина. Все це є і буде основним у житті кожного з нас. Як не схибити, не зійти на манівці і не розтринькати своє життя? Все дуже просто, і разом з тим складно. Потрібно навчитися жити за заповідями Христовими. Тоді кожен віднайде свою дорогу до Храму. Нехай ви не набудете великих статків, маєтків, не здобудете великих чинів і вершин. Зате, якщо вашою найвищою вершиною буде життєва мудрість і добро, яке ви будете чинити по відношенню до ближніх, то можна буде стверджувати: «Я знайшов свою дорогу до Храму. Мені не соромно за те. Як я жив і яку пам»ять залишив після себе.»

Читать на Вьюи...

Читать на Вьюи...

Читать на Вьюи...

Що ми маємо у нашій державі? Мені видається, що успішною може бути та країна, де її керівництво і громадськість визначають основні приорітети розвитку. Такими, як правило, є освіта. Влада повинна бути зацікавлена в тому, щоб нація була освічена і розумна. Медицина - це другий аспект. Здорова нація – це чудово. Маючи освічену і здорову націю, можна розбудувати успішну і конкурентноздатну економічну модель. А звідси - добробут і високі стандарти життя.

Нас більше цікавить освіта і наука. Я часто задумуюсь ось над чим. В Україні понад 200 університетів, Академія Наук, галузеві НДІ. В них працюють сила силенна академіків, професорів, доцентів,. Це ж який науковий потенціал!? З ним ми мали б бути в числі найбільш успішних модерних держав. А що в дійсності? Україна на даний час знаходиться в системній кризі. Наша освіта і наука їде «на возі з квадратними колесами». Чому так? Питання не просте. Ризикну припустити – витрачаючи на цей «науковий потенціал» чималі кошти, держава в обмін не отримує нічого. А те, що пропонується або не отримує свого логічного завершення – застосування на практиці, або це вчорашній день наукової думки. Ми відстали від «світу» і здається, безнадійно.

Дошкільна освіта і середня школа у нас залишається ще радянського зразка, можливо з деякими змінами, і то, не завжди в кращий бік. Запитайте наших учнів – чи з радістю вони йдуть до школи і чи отримують задоволення від навчання. Деякі учні відверто кажуть: «Я ненавиджу цю школу». А моя знайома після 6 класу з батьками переїхала у Велику Британію і там продовжує навчання. Небо і земля, каже. Чому? Новітні технології, сучасна педагогіка, індивідуальний підхід плюс матеріальна база. Про корупцію в освіті там навіть мови бути не може. Чому б не перейняти все найкраще і спрактиковане в світі? Там все це можна почерпнути, застосувати у себе, враховуючи, звичайно, національну специфіку.

А що вища школа? Тут взагалі катастрофа. Думаю, якщо в найближчий час ми не візьмемось за серйозні реформи в цій сфері, то наслідки знає лише міністр освіти Дмитро Табачник. По-перше, система наскрізь проникнута корупцією. По-друге, держава не регулює скільки і яких на даний час і на перспективу потрібно спеціалістів. Звідси значний дисбаланс між попитом і пропозицією на цьому ринку. По-третє, рівень викладання, а відтак і рівень наших випускників. Сумно. Похвалитись нічим. Наші дипломи не конкурентноздатні на світовому ринку. І наостанок - залишкове фінансування. Виглядає так, що нашій владі не потрібні розумні, висококваліфіковані спеціалісти, які могли б, маючи добрі знання та володіючи сучасними технологіями, створити українське економічне диво.

У нас розумна і талановита молодь. Вона хоче жити краще і готова все для цього робити. Вона прагне у всьому до кращих, вищих стандартів, як губка, вбираючи все передове, напрацьоване людством.

Все це доступно. Їм тільки потрібна допомога, відповідні умови, або хоча б не заважати! І тоді все вийде, я вірю, Україна стане однією з успішних країн світу!

Читать на Вьюи...

Є і сльози радості. Але в останній час я бачу сльози матерів, сестер і дочок, які плакали від того, що відбувається у нашій країні, а саме в Києві. Але це не сльози жалю чи відчаю, ні. Це сльози співпереживання і підтримки, гордості і захоплення, віри і надії. Разом з тим, я бачила в них лють і презирство до тих, хто приніс горе в нашу багатостраждальну Україну.

Майдан. Звучить широко, просторо і велично. Саме він в Україні з давніх давен був місцем, де збиралась громада села, міста чи містечка, щоб вирішити нагальні проблеми, провести козаків в похід, зустріти гостей. Тут – ярмаркували, веселились і тужили. З плином часу це слово призабулось. Традиції стали дещо інші. Здавалось все це залишилось тільки в історії. Але раптом знову – всі на Майдан. Значить, ще не вмерла Україна, її слава і воля! Україні повстала. Повстала в 21 столітті на 3 десятку незалежності. Чому? Проти кого і чого? І за що повстала? Дати об»єктивну відповідь на всі ці запитання зараз неможливо. Історики стверджують, що для того, щоб оцінити якусь подію потрібен час в 50-100 років. Можливо, це так. Але мені здається, що на одне запитання я зможу дати відповідь точно. Українці повстали тому, що прагнуть Свободи. Ми велика європейська держава, яка має свою славну, давню історію. Наша мова одна з наймилозвучніших в світі, культура України – це неоцінений скарб світової цивілізації. Я не знаю в світовій історії нації, яка б заплатила таку велику ціну за свою незалежність і свободу. І от, коли здавалося б, ми стали на шлях незалежного, демократичного розвитку, на нашу свободу нахабно і цинічно посягнути. Посягнутли ті, хто при владі. Виявилось, що ця влада - не українська, не патріотична, не чесна, бандитська. Її довго терпіли. Такі ми є – терплячі, толерантні, аж занадто. І от, коли в нас забрали маленьку надію приєднатись до європейських цінностей і західної демократії, розвернули розкрадену країну в обійми Московії – нація повстала. Що таке «дружба» з північною сусідкою ми знаємо добре. Не дай Боже знову.

Майдан в наш час набув значно ширшого значення. Це не тільки Київ. Майдан – це вся Україна. І що найбільше тішить і вселяє надію, це те, що на передових його рубежах - молодь. Це ті українці, що народились вже в незалежній державі. Вони готові боротись до перемоги. «А жертви?», - ви запитаєте. Жертв буде ще немало. Так, видно, розпорядився сам Господь, що свобода мусить оплачуватися ціною крові. Тому то люди так дорожать волею.

Я вірю, що моя держава з таким народом має майбутнє! І не дивуймося, що шлях може бути тривалим - заради великої мети треба його пройти.

То ж слава Україні і її новітнім героям, що на українському Майдані промовляють словами нашого Великого Пророка:

І вам слава, сині гори,

Кригою окуті.

І вам, лицарі великі,

Богом не забуті.

Борітеся — поборете,

Вам Бог помагає!

За вас правда, за вас слава

І воля святая!

Читать на Вьюи...

Читать на Вьюи...