Життя вбиває мене своїм темпом. Думки, благаю дайте спокій. Потребую перерви, облиште будь-хто, не торкайтесь, не кажіть, змовкніть.

500 кілометрів і я знову жива, знову щаслива. Серце не сприймає відстань, не існує для нього кордонів, а моє життя разом з тим перетворюється на суцільне очікування.

Я точно знаю незабаром прильну до тебе, потопатиму в твоїх обіймах, цілуватиму безмежно, але зараз на меті вижити. Серед людей наче поміж вовків, цей світ лякає мене своєю жорстокістю.

Я одна, поперед мене переплетені шляхи, кожний крок сприяє виникненню питання про доречність зроблених дій. У тенетах власних роздумів, наче у в'язкому болоті, чим довше зволікаю, тим менше шансів на порятунок. Рятуйте - вже час.

Я хочу під теплу ковдру, я хочу заснути у твоїх обіймах, тоді я почуватиму себе у безпеці, тоді я тремтітиму від щастя, я знову дихатиму, я плекатиму твоє тіло, і дякуватиму Богові за твоє існування.

Бажання: який же тернистий шлях до їх здійснення, але попри все обіцяю подолати той шлях до кінця, якщо доведеться це стане сенсом мого життя.

Читать на Вьюи...

Выходит это именно наш формат, я понимаю, что в первую очередь мы друзья и рассказываем все что происходит с нами, стирая рамки установленных стереотипов про разговоры между парнем и девушкой.
Такое соответствие редко встретишь. Мне это нравится, когда человек нуждается именно в том что я хочу и могу дать. Нет тогда этих воображаемых песочных замков нереализованных надежд и бла-бла-бла, нет жизни по принципу: "Мы не имеем что хотим, приходится хотеть то что имеем",
и это важно как по мне. С тобой я именно кайфую от того что имею, и понимаю, что имею я весьма безграничный дар, и не только черпаю из этого источника но и сама являюсь таким же источником для тебя.

Читать на Вьюи...