Читать на Вьюи...

Заради тебе я ладна кинути палити,

Почну всім усміхатись й стану дуже чемна,

Усе, чим ти живеш, я зможу полюбити,

Лиш дай мені надію — що все не даремно.

Ти маєш купу друзів, тобі моря в коліна,

З тобою завжди поруч сміх і радість.

А я лиш збоку дивлю’сь, як та мала дитина,

В тобі напевно викликаю тільки жалість.

Ти знов мені щось скажеш, і не вловлю я суті,

Очима буду я вивчати твої очі, вії.

Я мов старий термометр, що вже немає ртуті,

Навчилась сподіватись вічно без надії.

Читать на Вьюи...

у грудях серце завмирає,

тремтять повіки. Я не знаю,

як запитати і кого,

як із тобою далі бути…

Мені так страшно знов відчути

оцю солодку дивну втому…

Прошу мовчи! Бо в голосі я твому

почула лиш сарказм й байдужість.

Вже не смілива. Мою мужність

ти розтоптав одним лиш кроком…

Ну як могла я ненароком

знов необачно закохатись…

Я ж просто дівчина. Віддатись

часом так хочеться цим почуттям…

Десь між життям і небуттям

я у думках своїх літаю.

Тобі ж байдуже - знаю, знаю…

Та можна, про одне попро'шу лиш?

Хоч крапельку надії ти мені залиш.

Читать на Вьюи...

З тобою йду я в пітьму, у небуття.

Кохання вмить закрило мої очі.

Не можу відрізнити вже я день від ночі.

Скажи мені, чому ти досі поруч?

Я збилася з дороги, праворуч чи ліворуч?

Куди піти? Прошу: візьми за руку,

Разом ми віддамося коханню напоруки.

Читать на Вьюи...

Ти був для мене небом.

Щоночі і щоранку

Я линула до тебе,

Як та покірна бранка.

Моєю був водою,

Повітрям і землею,

Навіки поклялася

Я буть лише твоєю.

Та що мої слова…

Ти їх давно не чуєш,

Своїми лиш світами

На самоті мандруєш.

Мої нікчемні рими

Для тебе лиш цитати.

Вони - мій порятунок.

Ти ж можеш не читати.

Читать на Вьюи...

Читать на Вьюи...

Давно ж опало листя. Лиш холод і мости,

Лиш сніг та чорний ворон…

Між нами біль та сором,

Його не відвести.

Якби ти знав як гірко

Пекла у грудях дірка,

Коли ти відпустив,

Ніколи б ти не вийшов

Крізь двері в глухій тиші.

Та ти не знав й пішов. Мені самій залишив

Купу сміття, листів й текіли,

Сама не п"ю, мені не сила.

Тебе б чекала, але марно.

Тобі б писала, та вульгарно

І лиш листопад ненароком

Омиє душу брудним соком.

Читать на Вьюи...

Та чи це так ? Чому ж щодня ти пліч-о-пліч

Крокуєш із собі подібними і помічать не хочеш

Запал з чиємусь серці чи мрійливі очі?

Ти оминаєш їх свідомо чи бездумно.

Складаєш крила. Раціонально дієш і розумно.

Бо ж ти людина. Усе нове для тебе небезпека,

Ти зміни носм чуєш ще здалека,

Ти їх майстеро оминаєш,

Нових людей не підпускаєш,

Адже вони життя твого уклад порушить можут,

Чи боляче так зроблять - ніякі ліки не поможуть.

Так, щось міняти здається небезпечно.

Нові обличчя, фрази не в попад, так недоречно.

Смішним бувати ти боїшся,

Щось не виходить і ти злишся…

Життя всіх граней ніколи не сприймеш,

Та й хвиль його бурхливих убрід не перейдеш.

Такі слова як "біль", "смерть", "розчарування"

Із лексики не викреслить, прийми ж їх. Без вагання

Дивися в очі людям - приєним і не дуже,

І може ти від когось почуєш тепле "друже",

А може хтось окине поглядом байдуже.

Адже життя то дивна річ.

Холодний день, та тепла ніч…

Яскравий колір та приємний запах…

В руках людських чи у котячих лапах…

То є життя. У кожного своє.

По-своєму прекрасне. Цінуй його як є!

Читать на Вьюи...